Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

а ще й їжі з алкоголем. Залишилося й двоє сусідок, які разом із Ж. Смикальською прибрали зі столу й помили посуд; правда, робили це здебільшого жінки, а Комп’ютерна Діва хіба що «брала участь».

І мені смертельно захотілося, щоб пішли вже всі, звісно, разом із мимовільною моєю співучасницею Дійства, бо знову відчув утому, яку поглиблював надмірно вжитий алкоголь. Однак мусив усіх спровадити, зачинити квартиру й тільки тоді подався б додому, щоб хоч трохи ковтнути після цього гармидеру тиші. Здається, Ж. Смикальська помітила це, бо церемонно спинилася супроти мене (тоді я важко сидів на стільці, ніби наповнений лантух), і її очі знову стали подобати на риб’ячий холодець, а тоненькі вуста підтислися.

— Щось іще? — спитав, здається, не зовсім чемно.

Стягнені вуста моєї співучасниці розтислися — запропонувала мені піти додому й спочити, а вона прибере й зачинить квартиру сама.

— А як же я у вас заберу ключі? — ошелешено спитав я.

— Їх і не треба забирати, бо маю свої, — незворушно відказала Комп’ютерна Діва, і моя ошелешеність побільшала: виходить, що ми обоє мали стосунок до володіння цією квартирою.

Але вже не бажав ані розмислів, ані розмов, бо нестерпно праг опинитися на самоті. Тому встав, коротко попрощався й пішов — вона ж при цьому не сказала анічогісінько.

Надворі запах смерті ще відчувався, але на вулиці зник у потужних потоках бензинового перегару й чаду. Отож рештки сил виклав, щоб дістатися додому. Тут скинув усю одежу, бо й вона, як здалося, перенаситилася запахом смерті, перевдягсь у чисте, затяг штори на вікнах і нарешті зміг вільно простягтися на власному ложі, де зможу бути собою й сам, — це, зрештою, чудово й надчудово, коли, вибрівши з Дійства, яке аж надто переколотило, здолав покинути той Чорний театр і знову ввійти в милий і рідний «музей дрібниць», як визначив колись Євген Плужник. І мені здалося, що «музей дрібниць» — це і є така відносна тиша, бо й справді, де взяти в заколоченому «вертепі добра і зла» (за Л. Глібовим), яким є кожне місто, оту тишу? «Музей дрібниць» — це отой буденний «я», котрий нарешті покинув театр, скинув машкари і став майже такий, як ліліпут, хоч не раз уявляв себе Гуллівером.

Відтак і думки й відчуття мої стали ліліпутячі, також потреби, запити, прагнення, хоч розумів: таке відчуття — дочасне. Але на більше спромогтися не міг — і слава Богу! Адже побіч великого, до якого прагнемо, існує не менш поважне елементарне; попри забаги, ми все-таки равлики — кожен у своїй мушлі, і не раз нам у тій хатці на спині буває затишніше, аніж на волі в широкому світі. Так, ми прагнемо Дійства, але воно не раз приносить такі пережиття, як ці, що їх мав за останні дні. «Бути самому хочеться мені! — заволав я словами згаданого Євгена Плужника, — Господи! Бути самому хочеться мені!» — адже світ, як вода, — плиткий, колихкий, ненадійний, химерний, заколотний, повен несподіванок, нещасть; світ нас поїдає, доки в ньому, хоча вважаємо через самовпевненість, що пожираємо його. І я, ліліпут, увіходячи в сон без снів, а власне, поринаючи в солодку тьму, беру в руку патерицю й рушаю туди, — не знати куди, щоб, може, й не знайти те не знати що. Але одне здобути міг — риштунка для охорони серця, що й називається тиша й самота. Отож хай вони сьогодні будуть благословенні, адже важко тягти на плечах мушлю, коли вичерпаність усесуща.

8

Проспав передвечір’я, вечір, ніч і прокинувся якраз о шостій на світанку, як це чинив завжди. Та відразу не встав — треба було владнати розколошкані змисли. Принаймні мав закріпити в собі сон, що привидівся перед ранком, бо він знову стосувався Миколи Лика. Так, ніби опинився в темному помешканні, де вікна зачинялися на віконниці, — давній звичай, який, здається, вивівся, — відтак знадвору проникали стяжки світла, а з того боку, від вікна до вікна й до дверей, хтось ходив і вряди-годи стукотів до мене палицею. Я ж лежав у ліжкові, принишкнувши, як миша, і сторожко, навіть злякано слухав ті стукоти, й гадки не маючи відчиняти. Тоді мій непрошений гість почав гукати, прикладаючись до щілин, від чого в тому місці стяжки примеркали, зрештою, чудово знав, а голос це підтвердив, що це мій покійний приятель Микола Лико.

— Відчини! — горлав він по той бік помешкання. — Відчини, бо не розповів тобі про момент…

Отже, сон був пов’язаний із попереднім, коли ми опинилися під водою і Микола й справді згадував про якийсь момент. Але цього разу ляк так охопив моє тіло, що я не міг його перебороти. І я Миколи не пустив, хоча мав до нього невимовний жаль. Тоді він заграв у потойбіччі на якийсь дивний музичний інструмент, і та музика чомусь нагадала скрегіт зубів. Тож я прокинувся й побачив натуральні сонячні стяжки, які проривались у щілини поміж засунутих штор. Це дало мені привід обдумати іншу ситуацію.

Микола Лико чомусь вирішив подарувати квартиру й бібліотеку мені, але ключі від квартири виявилися не тільки в мене, а й у Комп’ютерної Діви. Отже, встигла придобритися до нього, бо так просто ключів сторонній особі не дають. Інші ключі, передані мені, найпевніше належали самому Миколі. Зрештою, я квартири не потребував, бо, як і він, жив одинаком і мав власну, а ще й літняка за містом, що його часто звуть дурноверхим словом «дача», яке походить від «давати», а ніхто дач не роздає, їх купують і продають, як будь-яку вартісну річ. Справжньою ж «дачею» мала стати для мене Миколина квартира, а про співвласницю в дарчій не йшлося. Але вона виявилася — і цілком несподівано. То чому ж, питається в задачці, Микола не зробив поділу справедливіше: мені б заповів бібліотеку, яку я радо б у нього взяв, адже була повна старих книжок, до яких і я маю пристрасть, а саму квартиру відписав би тій, кого, найпевніше, любив і встиг наділити персональними ключами. Тим-то Комп’ютерна Діва й назвала ті ключі своїми, і це недвозначно. При цьому обличчя мала, як завжди в серйозних випадках, незворушне.