Джефрі Тріз - Слідами змови

Та це була не остання знахідка Кіт.

— Дай-но мені ножа! — вигукнула вона. — Тут у підбивці щось зашито.

— Папери? — з надією спитав я.

— Ні. Щось набагато краще. Подивись-но, гроші!

Вона тримала двома пальцями золоту монету. Я бачив викарбувані на ній три лілеї і під ними троянду.

— Ого! Нобль! Там є ще?

— Не будь такий жадібний. Як-небудь прогодуємося на дев'ятнадцять з половиною шилінгів!

Не знаю, чи містер Армтуейт зашив монету на запас, якщо не вистачить грошей під час мандрівки, чи він, як і багато хто, вірив, що нобль має чудодійну силу проти злих чарів. Але я певний, що та монета ніколи б не стала йому в такій пригоді, як стала нам. Дев'ятнадцять з половиною шилінгів, вірніше дев'ятнадцять шилінгів і вісім з половиною пенсів, як нагадала мені Кіт, — то було справжнє багатство. На такі гроші ми могли накупити вдосталь харчів і для себе, і для своїх чотириногих друзів.

Коли ми посідали на коней і рушили вниз до Вестморленду, я почував себе цілком щасливим. Невисокий Грасмір здавався таким мирним і тихим у промінні ясного сонця, навіть химерні обриси скель Гелм Крегу втратили свій зловісний вигляд, і одна з них, схожа на лева, що ліг спочивати, і справді була ніби сонний добродушний звір.

Цок-цок! Цок-цок!..

Вперед, повз заросле очеретами озеро Райдалвотер, через село Емблсайд, до верхів'я Віндерміру…

Часом ми минали інших подорожніх, і вони здивовано витріщалися на убого вбраних хлопчаків, що їхали на прегарних конях. Ми вигадали про всяк випадок цілу історію. Ми, мовляв, доправляємо коней до свого господаря, ім'я й адреса господаря мінялася, що далі ми від'їжджали від Кезіка.

Коли ми вперше побачили людей, які їхали нам назустріч, я хотів був звернути в гайок побіч дороги, щоб вони не помітили нас і не виказали нашим ворогам. Але потім зміркував, що так ми тільки згаємо багато часу, бо ж тоді доведеться ховатися від кожного подорожнього. Містер Армтуейт все одно чудово розуміє, що ми прямуємо до Лондона, тому ховатися не було ніякого сенсу.

— А якби звернути з дороги і пересидіти до ночі в надійній схованці? — запропонувала Кіт. — Хай вони минуть нас і загублять наш слід.

— Думка начебто й добра, — поволі мовив я, — але не знаю, чи маємо ми право гаяти аж півдоби.

— Атож, маєш слушність, — погодилась вона. — До того ж це й небезпечно. Якщо ми дозволимо їм випередити нас, вони поширять чутку про те, що розшукують двох малолітніх конокрадів. Коли ми рушимо далі, на нас чигатиме вся навколишня людність.

Та й самі змовники, могла б додати вона, загубивши слід, повернуть назад, назустріч нам. Навряд чи вони простуватимуть далі й далі, якщо подорожні казатимуть, що не стрічали нас. Ні, обставини не сприяли нам: ми були надто помітні, і люди скажуть, бачили вони нас чи ні.

Але пропозиція Кіт змусила нас поміркувати, і скоро мені спало на думку інше.

— Знаєш що? — сказав я, коли ми проскакали повз Віндермір і почали підніматися на низькі горби, що ними йшла дорога на Кендал.

— Що?

— Навіщо нам їхати лондонською дорогою?

— А хіба є інший шлях на Лондон?

— Не в цій частині Англії, — відповів я всміхаючись.

Вона відразу збагнула, що я маю на увазі.

— Ти кажеш про Великий північний шлях? Ти хочеш…

— Атож. Коли на дорозі нікого не буде, ми звернемо вбік і подамося навпростець через йоркширські гори. Це нелегкий шлях, і нам доведеться загаятись, питаючись дороги, зате коли ми врешті подолаємо ті вершини, то враз опинимося в долині й стрілою помчимо Великим північним шляхом.

— О, це чудово, Піте! Поки вони шукатимуть нас у Ланкаширі, ми вже проїдемо півдороги до Лондона!

— Сподіваюся, що так воно й буде, — сказав я обережно.

Якщо є два слова, що від них навіть зараз, через стільки років, у мене холоне від жаху серце, то це слова «Дівоча шахта».

Зразу за Кендалем ми звернули з великої дороги на путівець з глибокою колією, вибитою селянськими возами, що, крім них, видно, тут ніхто й не їздив. Перш ніж звернути, ми спинили торговців вовною і розпиталися, чи далеко до найближчого міста. Може, думали ми, наше запитання дійде до вух ворогів і введе їх в оману, спрямувавши не на той слід.

Потім, пильна озирнувшись на всі боки і пересвідчившись, що ніхто не бачить, як ми звертаємо з дороги, ми помчали клусом уздовж путівця. В далині височіло довге нерівне пасмо йоркширських гір, золотаво-зелених у сяйві надвечірнього сонця.

Нам пощастило. Десь добрі три милі ми не бачили ні оселі, ні живої душі. Згодом нам трапився глухий дід, що їхав на возі, сидячи на полудрабках. Ми збагнули, що дід глухий, коли він спитав нас, чи не бачили ми чорного пса, і нам довелося щосили кричати просто у волохате вухо, аж поки він зрозумів, що ми його не бачили і не хочемо бачити.

— А-а! — лагідно мовив він і погнав далі свого поні.

Ми проїхали ще кілька миль, нікого не стрівши. Саме такого шляху нам і треба було: безлюдного, щоб ніхто не помітив.

— Може, спочинемо та з'їмо курку? — запропонував я.

Кіт озирнулася через плече — така вже в нас стала звичка, — але, певна річ, дорога позад нас була порожня.

— Ні, проїдемо трохи далі.

— Але ж я голодний, як вовк. Ну, то давай їсти на ходу.

Я відломив курячу ніжку і простягнув її Кіт. Ми кинули поводи на шию коням і поїхали ступою, заживаючи курятини просто з