П'єр Сувестр - Порожня труна

«Звідси я бачитиму все, а мене й не помітять, — міркував Жюв. — Єдиний ризик у цій ситуації — застудитись і врізати дуба. — А за хвилю додав: — Хай йому біс! Хоч би лісник не надумав забирати це кляте листя. Уявляю його переляк та лайку, коли він виявить мене, раз-другий копнувши лопатою».

Була тільки четверта пополудні, і Жюв розважив, що в нього ще прірва) часу, перш ніж зможе хоч щось побачити. Як справжній філософ, змирившися з долею, він заплющив очі, щоб трохи подрімати.

Коли Жюв прокинувся, було чверть на восьму. Інспектор заціпенів, усе тіло скував холод. Грязелікування обернулося на жахливі тортури. Інший не витримав би, припинив тортури й чимхутчій вибрався б із багнюки. А Жюву таке й на гадку не спадало.

— Невдовзі, — буркнув він, — я знатиму правду.

Коли Жюв брався за якесь морочливе розслідування, то завжди робив це ревно; навіть зараз думка, що він от-от доскочить успіху, заарештує нарешті шантажиста, присилує Себастяна Перрона в усьому зізнатись, а Поля Дропа — сказати, де дитина, не давала йому хоч трохи змилуватися над собою. Інспектор ніби прагнув одного-однісінького: викрити злочинця і схопити його. Все його єство, кожна жилочка аж тремтіли від нетерплячки й збудження. «Чи побачу його? Чи дізнаюся?»

Стояла тиша, повівав вітерець, доносячи, схоже, далеке бемкання дзвонів. Жюв почув, як пробамкало половину восьмої. Наступні хвилини тяглися безконечно. Нарешті годинник показав восьму, і Жюв здригнувся.

— Що ж, лишилося вже недовго, — пробурмотів інспектор. — Якщо Дроп не збрехав і якщо не трапилося якоїсь несподіванки, я зараз побачу обох своїх клієнтів.

Стежинами вже давно ніхто не проходив, ліс геть збезлюднів, западали сутінки, дерева вкривав густий туман, війнуло пусткою — серед таких-от химерних декорацій мали зустрітися двоє чоловіків, двоє смертельних ворогів, двоє людей, яких Жюв у глибині душі вважав однаково винними.

Жюв, лежачи серед багнюки, спробував зігнути коліна, поворушити руками. «Я задубів від холоду, — відзначив він, — треба хоч трохи повправлятися, щоб не одібрало рук і ніг, коли доведеться вискакувати. Мені ж усі м'язи позводило».

Раптом думки його урвалися. Оддалік почулася кваплива хода, певно, хтось поспішав стежиною. «Мабуть, Дроп, — думав інспектор. — Себастян Перрон уже неподалік, гадаю. Щойно лікар дійде до перехрестя, ошуканець вискочить із криївки й вимагатиме свої заповітні сто тисяч франків». З хвилину Жюв дослухався до кроків, що виразно чулися серед ночі.

— А може, то не він? — пробурчав інспектор.

Якраз навпроти багнюки, де вмостився Жюв, в кінці стежини з'явився чоловік у широкому пальті; піднятий комір затуляв йому обличчя. Жюв не мав жодних сумнівів.

— Таки Дроп, — буркнув він.

Так, то був Дроп. Інспектор побачив, що хірург блідий, як полотно, й аж труситься від страху і збудження. Що неабияк потішило Жюва. «Значить, Дроп не збрехав, — думав інспектор. — Він прийшов на зустріч, хвилюється, — отже, не забариться й шантажист».

Проте Дропа, з якого інспектор не спускав ока, ніби вкрай вразило те, що на перехресті не було жодної живої душі. Лікар походжав туди-сюди, час від часу вдивляючись у темну лісову гущавину. Ці його погляди були цілком зрозумілі.

«Хай йому грець! — подумки лайнувся Жюв. — Дроп шукає мене і, не бачачи, гадає, що мене й близько нема».

Хвилини минали, хірург походжав стежиною, дедалі нетерплячіше й нервовіше. Уривався терпець і в Жюва.

«Отакої, — думав він. — Куди ж запропав отой шантажист? Чого той клятий Перрон не з'являється?»

А час збігав. Довжелезні стомливі хвилини тяглися безконечною чередою. Пройшло чверть години, півгодини, година. Жюв у багнюці вже цокотів зубами. «Казна-що, — думав інспектор. — Або ж навпаки, все дуже ясно й зрозуміло… Дроп мені набрехав, у Венсенському лісі так само нема шантажиста, як і в моїй спальні». І Жюв вигадав отаку химерну історію. Оскільки на зустріч ніхто не прийшов, то, очевидно, ніхто й не повинен був приходити. Дроп, аби одурити Жюва й розвіяти підозри, вдався до хитрощів і вигадав, ніби до нього з'являвся шантажист і навіть призначив побачення.

«Ну що ж, я впевнився, — розважав інспектор. — Щойно я звинувачував Себастяна Перрона, а тепер гадаю, що маю всі підстави вважати його порядною людиною… Перрон узагалі нічого не чинив, зате цей Поль Дроп — неабиякий дивак. Він не тільки, як я сам почув, тримає дитину в себе, а й глумиться з мене. Гаразд за кілька днів я з ними всіма поквитаюся; і то чимшвидше!»

А Дроп, походивши на перехресті години з півтори, подався додому. Жюв задоволено дивився, як розтає лікарева постать. Адже ревному поліцейському, який уперто не хотів виявляти своєї присутності, нарешті можна було покинути свій вельми незатишний притулок. Жюв виповз із багнюки і, певно ж, виглядав жахливо. Поки інспектор обтрушувавсь, обчищався, намагаючись хоч трохи відшкрябати налиплий слиз, він без угаву бурмотів:

— Дропе!.. Дропе!.. Друзяко, за це ви мені заплатите. Хай йому біс, я не настільки багатий, аби розкидатися костюмом за сто десять франків.

Жюв навіть уже жартував, бо забув, як його ошукали, і вітав себе, що зумів до кінця викрити сумнівну вдачу Дропа.

Інспектор, мабуть, не так би тішився й почувався б украй приголомшеним, якби знав про два ще невідомі йому факти. По-перше, Себастян Перрон цілий день дзвонив йому і розсилав телеграми, прагнучи повідомити про незвичайного відвідувача. По-друге, Поль Дроп, вертаючися додому, лаявся на всі заставки:

— Прокляття, я даремно розповів інспектору про шантаж. Про таке ніколи не слід сповіщати поліцію. Жюв, певне, ловив гав, і його засікли, коли він ховався у лісі або ще тільки наближався до місця… Ой, Жюве! Хай там як, а шантажист не прийшов, бо його злякали!.. Жюве, якщо це ваша провина і вона обернеться лихом для мого сина, я вам цього не прощу… — І глухо докинув: — Якби ж то я був багатий! Я б не завагався викласти сто тисяч франків.