П'єр Сувестр - Порожня труна

class="book">«Хай йому біс, — лайнувся Жюв. — Тільки одна людина могла знати про нелюдські переживання Поля Дропа. І та людина, до всього, — його затятий ворог, ненавидить Дропа і не без підстав. Зовуть його… — Справді, таке вгадати неважко, — не інакше, як Себастян Перрон. — Жюв уже снував найхимерніші припущення. — Хіба не міг малого Убера викрасти Поль Дроп? Хіба не міг стати шантажистом Себастян Перрон? Отже, дитину викрав хірург, а суддя — ошуканець, що прагне будь-що — навіть стражданнями ближніх — запопасти гроші».

«Себастян Перрон помиляється, — думав Жюв, — гадаючи, що Поль Дроп не міг украсти дитини. Тому спробував шантажувати Дропа, вимагаючи повернути хлопця, якого в хірурга нема. З іншого боку, лікар не здогадується, хто до нього приходив. Чи вважає це за помсту когось із спільників? Чи гадає, що хтось розкрив його таємницю? А може…»

Жюву не довелося б ламати голову, якби вранці в Палаці правосуддя побачив Себастяна Перрона, що й собі став жертвою шантажу. Адже Жюв ще не знав, що й до судді приходив чоловік у масці, як змалював його Дроп. Хіба Жюв міг про це здогадатись?.. Отож він дотримувався логіки й докладав усіх своїх здібностей, намагаючись найкраще скористатися з того, що розповів хірург, і розплутати цю пекучу таємницю, обдумуючи яку він вважав винним то Себастяна Перрона, то Поля Дропа. Зрештою Жюв спитав:

— Він вам призначив зустріч? Чудово. Коли й де?

— Я маю зустрітися з шантажистом сьогодні о восьмій вечора на Каштановім перехресті у Венсенському лісі.

Жюв занотував почуте: до нього повернулася звична впевненість. Сховавши блокнот, інспектор заявив:

— Пане Дроп, гадаю, ви повинні привітати себе з цією знаменною подією, що так налякала вас.

Хірург не зрозумів, і Жюв квапливо додав:

— Увечері ви підете на домовлену зустріч. Прихопіть пачку папірців — таку завтовшки, як сто банкнот… І дасте їх шантажистові. А решта — мій клопіт.

Жюв іще не доказав, як Поль Дроп кинувся до нього з простягненими руками.

— Ох! — зойкнув він. — Я так зрозумів, що ви заарештуєте того негідника…

Жюв стенув плечима.

— Це моя таємниця, — ухилився він від прямої відповіді. — Ще не знаю, як учиню, але будьте певні, коли той шантажист з'явиться на рандеву, то одразу й пожалкує про свій замах. Щодо вашого сина, — нахвалявся Жюв, — то я, признаюсь, переживаю за нього значно менше, відколи почув, що він живий… Гадаю, невдовзі ми знайдемо і його викрадача, і місце, де ховають хлопця.

Жюв узяв плаща й капелюха, вклонився Полеві Дропу й на мить завагався.

— Розкривається все, — запевнив він. — А хто вміє шукати, завжди докопується істини.

Розпрощавшися з Полем Дропом, Жюв заквапився до найближчої станції метро й відразу поїхав до Венсенського лісу. «Одне з двох, — міркував інспектор. — Або лікар глузує з мене, хоч і повірити в це важко, або всі мої припущення будуть перевірені вже ввечері. Ладен присягтися, що дитина таки в Поля Дропа, а ввечері я приловлю Перрона у Фантомасовій личині».

Жюв цілком щиро підозрював Себастяна Перрона, бо суддя йому не подобався; на інспектора, певно, мимоволі впливало те, що замолоду правник був гульвісою. «Зрештою, — міркував Жюв, — суддя спокусив юну дівчину й кинув її, коли та завагітніла… Я знаю, що на своє виправдання він висунув вагомі докази, але порядні чоловіки так не чинять».

А за хвилину провадив далі: «Щоправда, і Полю Дропу є чим дорікнути; він, зрештою, й шеляга не мав, коли побрався з Амелі. І розкошів, якими так нині тішиться, зажито на жінчин кошт; одружуючись, він добре знав гріх своєї нареченої. Чинити так негаразд».

А загалом Жюв, як йому здавалося, цілком ясно визначив ролі обох чоловіків, що сперечалися за малого Убера. Дроп викрав дитину, Себастян Перрон шантажує законного батька — все це добре узгоджувалося, скидалося на правду; інспектора тішило, що він таки дошукався істини.

Знов і знов перебирав він різні думки, поки їхав метро. Та коли вийшов у Венсенському лісі, враз відкинув усі розумування.

«Зараз не час для розмірковувань, — вирішив Жюв. — Треба діяти».

Аби досягти справжнього успіху, тобто викрити й знешкодити шантажиста Перрона, для інспектора важив найменший шанс. Звісно, Жюв добре усвідомлював, що такі ошуканці, професійні шантажисти, часто напрочуд спритно намагаються зберегти своє інкогніто.

Місце очікуваної зустрічі інспектор знав: вузенька алея, що перетиналася з якоюсь стежиною в найглухішому закутку Венсенського лісу. О восьмій вечора вона звичайно безлюдніла, отже, шантажист розраховував цілком спокійно зустрітися з жертвою. Окрім того, Жюв розумів, що в такого негідника, безперечно, мають бути спільники. «Шантажист ніколи не діє сам, — розмірковував Жюв. — Оскільки мусить боятись, аби Дроп не попередив поліцію; слід припустити, що задовго до призначеного часу за місцем зустрічі потай спостерігатимуть ніби випадкові перехожі, аби не наразитися на засідку».

Незмінно дотримуючись логічного мислення, намагаючись діяти залежно від обставин, Жюв вирішив:

«Отже, якщо хочу сховатися в тому місці, побачити зустріч і при нагоді вчасно втрутитись, я мушу чимраніше замаскуватися на Каштановім перехресті».

Упевнившись у слушності цієї думки, Жюв заквапився. Сягнистим кроком підійшов до перехрестя і за хвилину збагнув, що біля цього на диво вдало вибраного місця ніде сховатися.

«Якщо стати за дерево, — зважував інспектор, — мене неодмінно помітять. Якщо вилізти на дерево, то й там побачать незгірше. А якщо лягти на землю, то мене напевне примітять його поплічники! Куди б його в біса сховатися?

Жюв раптом помітив купу прілого листя впереміш із грязюкою. «Не дуже втішно, — подумав інспектор, — але, зрештою, такий мій обов'язок. Просто треба уявити, що я ревматик і лікуюся грязями».

Жюв дістав із кишень поворозки і ретельно перев'язав холоші біля самих черевиків та манжети. Потім підняв комір і рішуче, хоч і кривлячись, підійшов до купи листя.

Жюв знайшов найпевнішу, проте найогиднішу криївку!

І справді, з неабиякою мужністю і безмежною відданістю справі інспектор ліг у багнюку. Зануривсь увесь, виглядали тільки очі й ніс; кілька викладених як слід гілочок, трохи мокрого листя — і жодного