Микола Васильович Білкун - Роман шукає

Кіндратівна, — і хочемо запропонувати вам, Ігоре Максимовичу, відповідальну посаду. Спочатку, правда, посада ця буде на добровільних засадах, тобто без платні. Але згодом ми неодмінно знайдемо кошти. Річ у тім, що за штатним розкладом у нас не передбачено директора курсів. А ми хочемо призначити вас директором.

— Отакої! — вихопилося в Ігоря. — Та який з мене директор? Я ж навіть не уявляю собі, що це за робота…

— Посада у вас буде не така вже й обтяжлива, — заспокоїла його Оксана Кіндратівна. — Треба тільки налагодити контакт з викладачами, простежити за тим, щоб заняття починалися вчасно. Ну й, звичайно, подбати про відвідування. Чи вас Голобородько встиг уже залякати?

— Ні, — ображено відказав Ігор. — Мене не залякаєш.

Із кабінету начальника госпіталю Ігор Вербицький уже вийшов директором курсів, які ще не мали ні професорів, ні слухачів, ні певної програми. Хто викладає в інститутах і технікумах? Професори. Хто по-справжньому може навчити якоїсь справи? Звичайно, професори. Ось чому новоспеченому директорові майбутні викладачі уявлялися професорами із сивими гострими борідками, з сивими вусами й неодмінно в золотих окулярах…

І ось перша зустріч з «професором», якого направив до них міськком. Звичайнісінька громадянка, та ще й з чудернацьким іменем Муза — Муза Захарівна Кошуба. Нічого не було в ній професорського. Хіба що окуляри з товстезними, як денця пляшок, скельцями, але не в золотій, а в сталевій оправі. Причому та оправа подекуди зовсім не по-професорськи була скручена мідним дротиком. І професорського портфеля у Музи Захарівни не було. Вона тримала в руках обшморгану картонну теку невизначеного кольору, навхрест перев’язану бинтом.

Та все ж, незважаючи на розчарування, відповідальність, яку поклало на Ігоря його нове становище, примусила хлопця бути толерантним.

— Сідайте, будь ласка, — запропонував він. — Ви вже обідали? Може, чаю? А коли прийде решта професорів?

— Яких ще професорів?

— Ну… викладачів, ну…

— Ну — викладачів — ну, — зухвало перекривила його Муза Захарівна. — Вся професура отут перед вами. Я за роки війни стільки бухгалтерів наробила, скільки в доброму пологовому будинку дітей народжують. Головних бухгалтерів главків і міністерств з вашого одноногого війська я не обіцяю, але хто голову на плечах матиме, дечого навчу.

Ігор розчаровано принишк. Оце маєш професорів! Оце курси! Оце директор! Та поліз у бійку — чуба не жалій…

Муза Захарівна випила-таки чаю, до якого для «професорів» були приготовлені бутерброди з ковбасою, щоправда ліверною, й пішла на заняття.

Стріли її не просто стримано — вороже, бо не тільки директор Ігор чекав професора. Та було щось у цій Музі Захарівні таке, що зразу примусило всіх слухати її й слухати уважно. Вона не зважала на їхні милиці, їхнє каліцтво, тобто бачила в них не інвалідів, а просто людей, які хочуть стати бухгалтерами.

Муза Захарівна басистим голосом розповідала про те, що входить в обов’язки бухгалтерів, і слова свої підтверджувала гучним рипінням крейди об дошку. Щоправда, дошка ця була не справжня, не шкільна й навіть не чорна. За дошку правив шмат дикту, який Маша принесла з кінобудки. Але за довгі роки війни люди звикли, що функції й обов’язки одних речей беруть на себе зовсім інші речі. Коли нема незамінних людей, то незамінних речей нема й поготів. Сержант замість загиблого командира піднімав батальйон в атаку і брав безіменну висоту, дерев’яні брусочки, закручені гвинтиками, мали замінити їм ноги, то чому ж шмат фанери не міг замінити шкільну дошку?

Набагато краще було з канцприладдям. Цього добра вистачало. Трофейними авторучками в госпіталі менджували, як циган кіньми. Авторучки ходили в госпіталі, як розмінна монета, їх використовували не стільки за призначенням, скільки як валютну одиницю в солдатських комерційних операціях, відомих під назвою «махньом не глядя». Майже всі мали й блокноти: від звичайних воєнторгівських із жовтим папером до розкішних альбомів для віршів, оправлених у фіалковий сап’ян, і дамських записничків, оздоблених перламутром та бронзовими ланцюжками. Ще недавно віденські дами занотовували у них, для кого призначений перший танець. І ось тепер усе це різноманітне канцелярське приладдя було покликане стати на службу бухгалтерській науці.

Ігор Вербицький дивився на Музу Захарівну схвально й заохочувально — не підвела-таки, хоч і не професор. І весь час при найменшому порухові слухачів він приглядався: чи не нудьгують вони, чи не легковажать навчанням? Он Щербина, затиснувши у руці трофейну штабну авторучку, товсту, як барок, повільно виводив щось у шкільному зошиті. Славко, ще більше закругливши свого круглого рота і нахиливши голову, не записував, а щось малював у своєму блокноті. «От ледащо, — обурився Ігор. — Старайся для нього, курси йому організовуй… Матиме він од мене сьогодні добрячого щигля!..»

Бутько теж нічого не занотовував, але слухав уважно й не зводив з «професорки» своїх темних окулярів. Прийшов на заняття й Петро Байрак, на що Ігор зовсім не сподівався. Та Байрак погигикав по-дурному і так пояснив свій інтерес до бухгалтерії: «Як не навчусь лічити чужі гроші, то принаймні знатиму, де там у мене це сальдо-бульдо».

Любочка до нової посади Ігоря поставилася з навіть їй самій незрозумілою заздрістю. Як це так: був собі рядовий інвалід — і раптом його ні сіло ні впало роблять директором? Та коли за тиждень Оксана Кіндратівна відшукала-таки ставку для нового директора, і була це ставка прибиральниці, що дорівнювала двом третинам Любоччиної сестринської платні, вона ніби заспокоїлася й почала кепкувати з Ігоря: «Оце так директор!»

А Юнкерс здаля прицілився в Ігоря своєю милицею, як карабіном, голосно вигукнув: «Бац — і нєт старушки». Потім презирливо скривив рота:

— У мене ж ти за вечір заробляв більше, як тут за місяць!

Ігор мовчав.

— Та річ не в грошах, — казав далі Юнкерс. — Йдеться про твоє майбутнє. І про минуле. Ти ж був без п’яти хвилин командиром танка. Брав участь у танкових атаках. Вмів закліщувати в хрестовину прицілу ворожу машину, вмів дати прицільний залп на повному ходу, вмів повертати башту танка, що вона крутилася, як гадюча голова, кусала й плювалася вогнем. І тепер, після цього всього, після маршів і навальних атак, після проривів фронтів, коли ми, льотчики, підтримували вас, танкістів, з