Станіслав Васильович Костянтинов - Сутінки

Балига гладив її плечі, про щось напружено думаючи.

— Добре, поїхали! На місці подивимося, — він дочекався, поки дружина дещо заспокоїлася і завмерла, враз зробившись маленькою та безпорадною. — Поговоримо з лікарями…

…Втішного вони не почули. Лікарі, а їх зібралася ціла купа, говорили про нервове виснаження, про психічну нестабільність, про фізичну дистрофію — Динера відмовлялася їсти і її годували через шланг та кололи у вени глюкозу, ліки і вітаміни. Що з цього буде і до чого прийде, ніхто не брав на себе сміливості передбачати. 1

Коли ж, побувавши в окремій палаті, побачили Динеру, навіть у Білена Петровича шкрябнуло на серці — глибоко запалі величезні нерухомі очі, до кісток схудле пожовкле обличчя, потріскані, пошерхлі губи, тоненькі руки-хворостинки — це була не Динера, яку він залишив трохи більше двох місяців тому. Це було щось жахливе і незнайоме, ніколи ним не бачене, накрите простирадлом, обплутане дротами і трубками, обставлене громаддям медичних приладів. Це було чиєсь чуже тіло, майже безстатева істота, з ледь живими очима, яких він теж ніколи не бачив раніше.

Ліляна Семенівна вибігла майже одразу, як зайшла — аби не розридатися просто тут. А Балига із зятем спробували спілкуватися з незнайомим тілом, але на всі звуки воно реагувало лише слабкою усмішкою в самих куточках вуст. І вони залишили спроби, мовчки застигши вдвох, поруч з ліжком, зімкнувши перед собою руки.

І в голові Шерстохвостова пульсувала лише одна думка, колючи прямо в мозок: «А що буде зі мною, як вона помре?»

І ця думка мала єдиний сенс: як потім складуться його стосунки з Балигами?..

Ніщо не витікає з рук людини так швидко, як гроші та час життя.

Зайвих грошей Петро ніколи не мав, то й витікати не було чому, а от життя… Життя ніби й мав, а ніби й ні.

Коли виписати у стовпчик все, що пережив, то буде страшенно багато — так багато, аж не віриться, що стільки сталося за його життя.

А от коли забути про це і просто поринути в себе, то ще в понеділок цього тижня бігав по луговій траві голопузим і босим, пірнаючи у прозору річкову воду, у вівторок закінчив школу, у середу пройшов всю війну, у четвер зранку одружився, в обід народив дітей, аби увечері стати вдівцем, у п’ятницю погрався з онуками, у суботу прибрався в хаті і в душі, натикаючись на давно забуте і до щему рідне, надвечір вимив тіло і думки і вдягнув свіжу білизну, аж ось і неділя, і настав час спочивати…

І все можна розкласти на сім днів, як і створення світу Всевишнім. І відійти в той спочинок, куди відходять усі, хто живе на цій землі.

Усе майбутнє — неосяжно довге, все минуле — коротке й стрімке. Бо майбутнє — то неоглядна безліч варіантів життя, а минуле — лише один, безповоротний: той, що ти прожив. Початок життя складається з надій і сподівань, кінець — з усвідомлення помилок і гріхів.

Усього за десять останніх років повз Петра пройшло майже стільки подій, як за все життя. І почалися вони з тої незрозумілої Перебудови. І головна з них — їхня засмучена та знедолена країна отримала Незалежність, на яку сподівалася і за яку боролася стільки десятиліть; яка обійшлася їй десятками тисяч життів кращих її синів і дочок; про яку мріяли, як мріють про те, чого не знають, а тому — хочуть, бо невідоме, здалеку, здається таким манливо прекрасним і чистим.

На зміну соціалізму з переходом у комунізм прийшла демократія, з переходом у невідомо що.

Але Петру, як людині непитущій, здавалося, що єдиною незалежністю, яку країна отримала, стала незалежність від розуму. Бо те, що творилося навколо весь час і діється до сьогодні, коли на порозі — двадцять перше століття, спонукало Петра скрушно хитати головою, не встигаючи навіть дивуватися: здавалося, все найтемніше, найбрудніше, найтупіше, найпідступніше полізло уверх, до влади, просто по головах, давлячи один одного до смерті, хапаючи і пхаючи до ротів, по-гадючі роззявлених, все, що траплялося під їхні загребущі руки.

Очікування змін на краще залишалося для всіх лише очікуванням.

А от для Петра це очікування закінчилося в той день, коли довідався безглузду для себе новину у яку навіть не повірив одразу:

Білена Петровича Шерстохвостова висунуто кандидатом у Президенти Держави. Про це сказав Йовмен, завітавши якось увечері. Петро у відповідь посміхнувся, похитав головою, навіть не збираючись вірити. Але зранку його вже вітали всі жителі Сутінок, висловлюючи сподівання, що це ось тепер і вони заживуть, як люди.

Багато хто забув, а дехто й зовсім не відав, що Петро має сина, тому всі дивувалися, вітали і обіцяли голосувати за земляка. Петро так засумнівався, аж телевізора увімкнув, що з півроку стояв незайманим, вкриваючись пилюкою.

І там побачив дуже постарілого сина, якого вже й забув за минулі… так, — двадцять сім років… З того самого дня, як приїздив за благословенням. І вже з передвиборчої метушні, із захоплено-збуджених репортажів та зустрічей з кандидатом, довідався про його життя.

Довідався, що Вілен тоді таки одружився з тою Динерою, що в нього одна дочка, вже одружена з якимось небідним хлопцем; що Динера всього два роки тому померла, довго хворіючи до того; що Вілен Петрович — демократ з дуже давніх часів і стояв ще над колискою «Народного Шляху Держави», плекаючи немовля на своїх теплих батьківських руках. Що лише випадково, у зв’язку з Перебудовою, Вілен Петрович уникнув страшної долі політв’язнів, гуртом з якими і створював потім «Шлях», розвалений згодом завдяки деяким… захисникам довкілля… по лінії КДБ, що сьогодні знову ведуть з ним шалену боротьбу, намагаючись захопити крісло Президента для своєї людини, аби потім повернути країну до тоталітарних часів, створивши нові ГУЛАГи патріотам рідної Держави, як і всім, хто дійсно виборював світле сьогодні.

І був він ревним віруючим, і кожної неділі, ще дитиною, ходив до церкви, за двадцять кілометрів, у всяку пору року,