Оршуля Фаріняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

Але подруга розгублено мовчала. Час наче завмер, розтягнувся на безкінечні відрізки, просочувався між пальців густою патокою…

— Це правда, — раптом промовила Делея. — Ця дівчина сестра Ортаха.

Зуфар ледве стримався, щоб не закрити обличчя руками. Даклар, не очікуючи подібної відповіді, усім тілом розвернувся до подруги.

Очі Сервіуса перетворилися у темні недовірливі щілини.

— Зуфаре, — звернувся Повелитель до товариша, — ти принц Захрейну, син шанованого короля Зуфара ІІІ, впевнений, що брехати тебе не вчили. Від тебе я точно почую всю правду. Не вагайся, говори. Хто ця дівчина насправді? Сестра чи шпигунка?

Від сорому перед другом хотілось провалитись крізь землю.

Запала мертва тиша, та раптом Зуфар заговорив і голос друга був зовсім не схожим на свій власний:

— Я… Я, схоже, помилився… Те, що дівчина шпигунка… виявилось всього лише припущенням…

— Зрозуміло… — втомлено протягнув Сервіус і, наче наточеним лезом, різонув поглядом. — Зрозуміло, що усі ви щось приховуєте. Я дав можливість сказати правду… Ви не скористались. Охорона!!! Замкніть вперту дітлашню у в’язниці! Доки не знайдемо живого чи мертвого Ортаха, або доки хтось із них не захоче говорити! Хай наберуться розуму!

— Що? — в один голос обурились Зуфар та Делея.

— Це неможливо! — у відчаї запротестував я. — Зуфар сьогодні вирушає в Захрейн! А Делея іще слабка!

— Потрібно було думати раніше! — байдуже завершив Сервіус і спритна охорона попід руки потягла нас до підземелля…

Холодне пропахле цвіллю і сирістю повітря негостинно ляпасом вдарило в обличчя. Заскрипіли засуви, наче по серцю пройшлися наждаком. Я, Зуфар та Даклар опинились в одній тісній камері. Навпроти, через коридор, крізь металеві прути виднілась постать Делеї. Мія сиділа десь в кутку і не показувалась на очі нашій різношерстій братії.

— Може, поясниш, що відбувається, Айхо! — підійшовши впритул до заґратованих дверцят, вигукнула розлючена Делея. — Хто ця дівчина, заради якої довелось брехати самому Сервіусу Арейському!?

— Не тобі одній, — невдоволено буркнув Зуфар, демонстративно повернувшись до мене спиною.

— Що все це означає?!!!

— Тихше, Делеє, — несподівано втрутився Даклар. — Ми не в тій ситуації, щоб привертати увагу охоронців. Давайте обговоримо усе спокійно.

— Спокійно?! Ти говориш: спокійно?! Ще годину тому я спала в ліжку і навіть гадки не мала, що через друга і якусь незнайомку опинюсь у в’язниці!!!

— Якби я міг, Айхо, — нарешті повернувся до мене Зуфар і очі його палали, — то витряс би із твоєї голови усю цю дурнувату романтику, але перед тим добряче віддухопелив би.

Схиливши голову, я мовчки слухав справедливі докори друзів.

Делея зі здивуванням заклякла і насторожено стишила тон:

— Це про яку романтику ти говориш, Зуфаре?

Даклар лише мовчки обвів усіх втомленим поглядом і спокійно додав:

— Можливо, прийшов час пояснити усе друзям, Айхо? Я повільно піднявся з брудної соломи, що де-не-де лежала на холодній кам’яній підлозі, і вже відкрив рота, щоб нарешті усе пояснити. Коли несподівано забряжчали кайдани і до ґрат підійшла Мія, відтіснивши спантеличену білявку. Звично трохи далеким, але спокійним грудним голосом почала:

— Думаю, пояснити все доведеться мені, — погляди присутніх враз прикипіли до постаті красивої незнайомки. — Я Мія, одаліска намісника Борджа, прибула із Сакарії і насправді не є сестрою Ортаха і вперше його побачила тут у Шанталії. Я повинна була успішно зіграти роль сестри і передати цінного листа від верховного жерця Сакарійського Храму.

Почувши це, Даклар аж зойкнув, а Делея насторожено відійшла подалі від незнайомки і схвильовано прошепотіла:

— Не вірю вухам, Айхо, ти що, з ними заодно?

— Не квапся з висновками, панночко, — перебила білявку Мія, — Айхо так само люто ненавидить темних, як, судячи з твоєї реакції, ненавидиш їх ти.

— Тоді я не розумію, чому ти вигороджуєш цю шпигунку перед Орденом Охоронців? І змушуєш брехати нас, своїх друзів?

— Тому що Айхо, — знову за мене відповіла Мія, — попри всі чесноти має одну вагому, навіть дуже вагому ваду….

Красуня нарешті глянула на мене, здавалось, вона доволі довго мовчала і спокійно роздивлялась. Ніхто не наважився перебити чи поквапити дівчину, а я відчував, що під її холодним поглядом топився, як віск.

— Його вада — це я! — відрізала Мія.

Зуфар криво посміхнувся, і ця посмішка дедалі більше нагадувала звірячий оскал:

— Всупереч моїм застереженням, сакарійко, ти продовжуєш цим вдало користатися…

— Якби цим користалася лише я, було б півбіди, — ніскілечки не знітившись, перебила Мія. — Але є людина, яка на відміну від мене, використовує цю ваду для того, щоб знайти Айхо і знищити.

Почуте стрепехнуло усіх. Зуфар недовірливо, а Даклар здивовано переводили погляди то на Мію, то на мене, а Делея, подолавши хвилювання, з наростаючою цікавістю роздивлялась незнайомку.

— В Шанталію повинна була потрапити інша дівчина, — продовжувала Мія. — Але намісник Борджа, якому я служу, влаштував так, щоб відправили мене.

— Але чому тебе? — нарешті спитав Даклар.

— Тому що крім місії передати листа Ортаху, я отримала ще одне завдання… від господаря.