Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

Він зайшов у великий, просторий кабінет із низкою робочих столів і працівників, мовчазний, непривітний, заклопотаний. Хлопці і дівчата відірвали очі від моніторів і подивилися на літнього завідувача відділу. Він стояв у розстібнутому темно-зеленому пальті, ледве перевів подих, але потім трохи попустив вишневу краватку, розшпилив верхній ґудзик сорочки і подивився на свого заступника, який зайшов за кілька хвилин до нього і саме читав роздруківку біля одного зі столів.

— Слава, де наш похоронний календар?

Сорокарічний коротко стрижений брюнет відірвався від роздруківки, скинув окуляри:

— Я зняв. А що?

— А як ти думаєш?

— Знову? — здивувався Слава.

— Так, Ярославе Дмитровичу, знову.

Слава розсіявся.

— Діставай календар і вішай на стіну — він як ніколи актуальний, — також усміхнувся завідувач відділу.

— І як же це сталося?

— Не питай. Поки ти прохолоджувався у середземноморській відпустці, нам знову підкинули двох чортових відьом, — сказав Ігор Матвійович.

Співробітники заворушилися, почали перешіптуватися й уважно їх слухати.

— Кого? — перепитав Слава.

— Кого-кого — цих чортових генеральських тьоток. Двох лише недавно спровадили — одну на пенсію, а іншу Господь прибрав. Прости, Господи… — перехрестився він. — А тепер знову! Все повернулося на круги своя.

— Значить — це наша доля, — усміхнувся Слава.

— Доля… Зробили з відділу якесь чистилище для тьоток… — ледве стримувався Ігор Матвійович.

Він скинув з себе шарфика, пальто й продовжив:

— Вони ж ні хріна робити не вміють. Хто за них працюватиме? Знову ми? Знову наша молодь? Їх повикидали з інших робіт, бо вже, певно, всіх добряче дістали, а на завершення прислали до нас — помирати! Цей дурдом триває вже двадцять років! Двадцять років я чекаю, коли цих тьоток нам більше не постачатимуть! Кожен директор мені каже, що більше такого не буде, але все одно їх підсаджують! Директори міняються, а з ними і тьотки.

Ярослав Дмитрович його заспокоював і казав, що нічого страшного, переживемо. Співробітники, декілька тридцятилітніх хлопців і двоє дівчат, перезирнулися й почали стежити за Ігорем Матвійовичем. Вони навіть трішки усміхалися, бо історія з «генеральськими тьотками», як їх зневажливо називав завідувач відділу, була його найболючішим місцем і відділ до неї вже звик. Час від часу керівництво прилаштовувало у відділ перебути до пенсії або коханок, або дружин, або вдів чи родичок якихось загадкових генералів-силовиків чи високопосадовців.

Ігор Матвійович покликав Ярослава Дмитровича та ще одного співробітника до себе в кабінет. Поки завідувач відділу бурчав, вішаючи своє пальто в шафу, поки він розчісувався і мостився за своїм столом, Ярослав Дмитрович з іншим співробітником дістали саморобний календар і прикріпили його до стіни — одразу навпроти столу Ігоря Матвійовича. На календарі виставлені роки, починаючи з тисяча дев’ятсот дев’яносто другого, під кожним роком декілька рядків, у яких записувалися слова «Білочка», «Клуша», «Духовка», «Бультер’єр», «Дракула», «Я-не-такая-я-жду-трамвая», «Бліда поганка» та інші. Це все були клички «генеральських тьоток», які їм присвоювалися завідувачем та співробітниками поза їхні очі. Напроти кожної клички стояли значки: «в» — вибула, або «†» — померла.

Багатьох із цих генеральських тьоток Ярослав Дмитрович й більшість співробітників не застали. Білочка(†) — померла у тисяча дев’ятсот дев’яносто другому році, про неї лише відомо, що вона була колишньою утриманкою-коханкою одного з впливових і покійних соратників Щербицького, яка потрапила у відділ моніторингу та обробки даних доживати до пенсійного віку, щоб вийти на пенсію держслужбовцем. Ярослав Дмитрович туманно знав, що це була енергійна, худорлява, шустра жіночка, яка колись була дуже красивою і любила носити одяг гарячо-помаранчевих, рудих кольорів, за що її і прозвали «білочкою». Клуша(в) — вийшла на пенсію в тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертому році, але про неї мало що було відомо, ветеранам відділу вона запам’яталася тим, що була трохи забрьоханою, затурканою жіночкою. Так само майже нічого не було відомо про Духовку(в), яка також пішла на пенсію, але в тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомому році. Духовка дуже любила пекти пиріжки й піцу і постійно всіх пригощала, але користі від неї по роботі не було жодної.

Після них прийшли справжні відьми, одразу дві — Бультер’єр і Дракула. Малоросла, збита, м’язиста жіночка зі скляними очима Бультер’єр(†), яка померла на початку двохтисячних, і бліда, висока, мов баскетболіст, пофарбована в дикий чорний колір із такими ж дико-чорними нафарбованими віями Дракула(в), яка пішла на пенсію у дві тисячі четвертому році, якраз напередодні Помаранчевої революції. Вони одразу створили коаліцію і захотіли скинути керівника відділу з єдиною метою: щоб підрозділ очолила Бультер’єр. Ці жіночки так усіх допікали, хамили колегам, без причин сварилися, плели інтриги, що, фактично, зіпсували нормальну робочу атмосферу. Вони намагалися перетягнути на свій бік рядових співробітників, постійно доносили керівництву, тиснули через серйозних тузів навіть на директора Центру, який спересердя викликав до себе керівника відділу й розпитував, що там у вас за бардак, чого вони постійно жаліються, на мене вже тиснуть дуже впливові люди. Керівник відділу усміхався й казав, що ці жіночки хочуть керувати відділом, а його, керівника, та заступника, Ярослава Дмитровича, посунути.

— Але ж це неможливо, — здивовано сказав директор.

— Звісно ж, що це маразм, — підтвердив Ігор Матвійович.

— Людина без вченого ступеня не може очолювати такий підрозділ. Це чітко сказано у Статуті.

— Вони хочуть