Вольфганг Гельд - Світло чорної свічки

— Гюставе! Агов, Гюставе!

З пакгаузу виринув чоловік. Очевидно, це завідувач складу або писар. Одягнений був у дешевий фланелевий костюм, а його плечі — не ширші ніж у дванадцятирічного хлопчика. Блідість обличчя ще більше підкреслювала чорна оправа окулярів. З нагрудної кишені стирчали два кольорові олівці. Він перекинувся кількома словами з татуйованим і махнув рукою обом, щоб ішли за ним. У своїй убого обставленій комірчині він запропонував їм сісти на перекинутому ящику. «Віа Тангер» було намазюкано на дошках.

— Мене звуть Гюстав Дево,— мовив він. Було помітно, що йому дуже важко дається говорити по-німецькому.— Ми повинні тобі допомогти? Тоді повиймай усе з кишень і поклади ось сюди.— Він показав на другий ящик.

Лауренц вивернув усі кишені. Дево прискіпливо оглянув речі: складаний ніж, пістолет, гребінець, ключі від валіз, сигарети, запальничку і пачку грошей.

— Партійний квиток є? — спитав він спокійно.

— Нема.

— Це добре,— мовив Гюстав.— А то до нас у Марселі прийшов один, що, крім квитка, мав навіть концтабірний номер на руці, а згодом виявився шпиком. Нумо, розказуй, що нам треба знати.

Лауренц розповідав без зайвих слів. Він почав із того, як його судив іспанський військовий трибунал, потім говорив про помилування і катівню в Ель Параїсо. Скупо згадав про муки, яких довелося зазнати під час утечі через пустелю. Натомість він докладно змалював свою зустріч з Маргою Перо, те, як виявив у ній іспанського агента.

— На мене полюють нацисти. Вони знають, що я замишляю. Якщо мені вдасться потрапити до Радянського Союзу, то для нацистів це означатиме мало не програну битву. Але сам я безсилий щось удіяти, розумієш?

Гюстав кивнув головою.

— Тобі не здається, що ти завдав Гіммлеру забагато мороки? Адже є ще десятки тисяч німецьких товаришів, з яких він не зводить ока. Напевне, має особливі причини на те, коли посилає в пустелю ту бабу.

— У них є така причина,— повагавшись, сказав Лауренц.

Гюстав уважно подивився на нього.

— І ти хочеш про неї говорити?

— Ні.— Лауренц затнувся. Хоч він ще не був у безпеці, але мета його втечі здалася зараз такою близькою. Він знайшов друзів і тепер уже був не самотній. Один з принципів нелегальної роботи звучав: інформувати товаришів тільки про те, що їм необхідно знати. З цієї точки зору не було потреби розкривати їм таємницю табуну. З іншого боку, Лауренц мусив рахуватися з тим, що в ці години хазяї Диявола, безсумнівно, вже знають про крах свого підступно вимізкованого плану. Вони вживатимуть усіх заходів, щоб таки зберегти свою страхітливу таємницю. Один-єдиний влучний постріл — і уста людини, обізнаної з цією таємницею, замкнуться навічно. І це враховував у цю мить Лауренц. До свого «ні» він додав:

— Якщо ж зі мною щось станеться, то на моїй п'яті ви знайдете татуювання. Доставте той напис на радянський корабель. Хай вони вдома покажуть його своїм хімікам і скажуть їм, що це придумали нацисти.

— Ліпше ти сам це зробиш,— мовив Гюстав.— Ховай свої речі. Тільки цю штучку залиш.— Він поклав руку на пістолет.— В Алжірі за це дають п'ять років. Про Диявола ми самі подбаємо.

Він перекинувся кількома словами з татуйованим, а потім знову звернувся до Лауренца:

— Покажи Віктору кімнату, що ти найняв... Завтра вранці о шостій з'явишся сюди. Тобі пощастило. Біля другої пристані вже понад тиждень стоїть «Радіщев». Щось поламалося в машині. Старенька посудина, але тобі однаково. У всякому разі, він завтра з вантажем вирушає в Одесу. Салют! Отже, до завтра! — Він подав німцеві руку.

— Дякую, товаришу,— сказав Лауренц. Він потиснув простягнену правицю обома руками.— Дуже дякую за все.

Гюстав засоромився.

— Навіщо Так?— спитав він навіть трохи роздратовано.— Ми ж одна сім'я! Дуже велика сім'я!

— Сім'я? — Віктор також зрозумів це слово.— Ми усі — одна велика сім'я,— сказав він по-французькому, тицьнувши пальцем на Лауренца, Гюстава і на себе, засміявся і потяг німця до дверей.

У вузькому неосвітленому провулку вирувало життя. Біля темного входу в будинок сиділи кілька жінок і розчісували вовну. З вікон линув стук верстатної ляди. У вуличному бруді гралися дітлахи. Стара, вгорнена в лахміття жінка простягла руку до двох чоловіків, які проходили мимо, і попросила милостиню.

Перед будинком, у якому Лауренц залишив свою полонянку, Віктор Вальє зупинився. Він оглянув ветху стіну, потім окинув поглядом німця і похитав головою. Темними сіньми вони дійшли до сходів. Позаду них обережно відчинилися двері. Огрядна хазяйка подивилася їм услід і скорчила гримасу.

Лауренц уставив ключа в замок і спробував повернути його. Він точно пам'ятав, що двері замкнув. Зараз вони були відчинені. Вранці він двома ковдрами закутав Маргу й обв'язав так міцно, що навряд чи могла вона сама звільнитися. Одначе кімната була порожня. На ліжку лежали зім'яті ковдри, шматки порізаного мотузка.

Для Лауренца це було наче грім з ясного неба. Не інакше, як хтось допоміг Дияволу. Може, вертався той шофер? А ця нечепурна баба, що вишпиговувала їх, чи міг він на неї покластися? Що ж діяти? Задумано ступив кілька кроків до вікна, але Віктор ураз схопив його за руку, щось похапцем сказав і потягнув у коридор.

Лауренц утямив лише єдине слово