Гілберт Кійт Честертон - Смиренність отця Брауна

«на хвості» постійно був невтомний месник. Така ситуація геть вимучила князя Сарадина. Що більше грошей він витрачав на мандри, аби уникнути зустрічі з Антонеллі, то менше їх залишалося у нього на те, щоб змушувати Стівена мовчати. Що більше грошей він віддавав Стівену, то менше залишалося в нього шансів уникнути неминучої зустрічі з молодим Антонеллі. І тоді він виявив неабияку винахідливість, Властиву великим людям, геніям, таким як Наполеон.

Замість того, щоб продовжувати боротьбу з обома ворогами, він несподівано здався, раптово відступив, наче борець бушидо, і суперники, мимоволі, попадали перед ним. Він відмовився від мандрів, які були втечею від Антонеллі, й, зрештою, від свого маєтку та імені, які перейняв його брат. Він переслав братові Стівену суму, достатню для придбання порядного гардеробу і переїзду на острів, а також супровідного листа, в якому писав: «Це все, що в мене залишилося. Ти мене обібрав. Я ще маю невеликий будинок у Норфолку з прислугою і винним погребом, тож, якщо хочеш, то можеш забрати у мене і це. Тому приїжджай і володарюй, а я буду скромно жити біля тебе, наче друг, чи агент, чи лакей, чи будь-хто інший…» Він чудово знав, що месник-сицилієць ніколи не бачив жодного з них, братів, наживо, хіба що на фотографіях, до того ж вони з братом були схожі, обидва мали сиві еспаньйолки. Відтак князь поголив бороду і почав чекати. Капкан спрацював. Злощасний капітан прибув у новому вбранні й урочисто вступив у будинок як князь Сарадин, але натрапив на шпагу сицилійця-месника.

У цьому хитрому плані була лише одна непередбачувана обставина і вона, тим не менше, робить честь людській природі. Такі злі натури, як Сарадин, часто помиляються, забуваючи про чесноти. Він був певен, що помста італійця буде прихованою, безжалісною і безіменною, як і належиться помсті, що жертву заколють ножем серед ночі, застрелять із засідки за кущем чи вб'ють ще якимось чином так, що вона помре, не промовивши ані слова. На превелике нещастя для князя Поля, Антонеллі по-лицарськи запропонував чесну дуель, пояснивши її мотивацію. Тоді-то я і побачив, як він, з розширеними від жаху зіницями, поспішно відчалює від берега у своєму каное. Простоволосий, у маленькому човнику, він намагався чимскоріш утекти, боячись, що Антонеллі довідається, ким він є насправді.

Але, незважаючи на хвилювання, він ще зберігав надію на вдалий розв’язок. Він чудово знає обох — і авантюриста, і фанатика. Тож міркував, найімовірніше, що перший, Стівен, буде тримати язик за зубами, намагаючись із суто акторським азартом показати, який він боєць, та маючи непереборне бажання зберегти за собою затишний острівний будинок і переконання, що його суперник — відчайдух, що сподівається на удачу, а також будучи упевненим у власній майстерності у фехтуванні. Також, розсудливо міркував він, той фанатик Антонеллі не встигне щось розповісти про сімейну таємницю, бо його скоренько повісять на шибениці. Поль плавав у каное по річці доти, доки не зрозумів, що дуель закінчена. Тоді він підняв на ноги все місто, повернувся з поліцейськими, побачив, що обидва його вороги назавжди переможені й навіки відійшли з його життя, і спокійно сів пообідати, сміючись з усього.

— Сміючись з усього? — повторив Фламбо, здригнувшись. — Боже! Чи не сам сатана навіяв йому цю думку?

— Ні, цю думку навіяли йому ви, — відповів Браун.

— Я!? Боронь Боже! — вигукнув Фламбо. — Як так!? Що ви хочете цим сказати?

Священик вийняв з кишені візитку і підніс до тьмяніючого жару сигари: на ній ще можна було розгледіти напис зеленим чорнилом.

— Невже ви забули про це незвичайне запрошення князя? — запитав він. — І про його похвалу вашому злочинному подвигові? Вашій дотепності, з якою ви змусили одного слідчого заарештувати іншого? Він лише повторив ваш трюк — ось і все. Оточений з обох боків ворогами, він лише відступив і дав їм можливість знищити один одного.

Фламбо вирвав з рук священика візитну картку Сарадина і з люттю порвав її на дрібні клаптики.

— Годі, забудьмо про того старого скелета, — гучно промовив він, викинувши ті клаптики у темні, ледь видимі хвилі річки, — хоча, боюся, що ними може отруїтися риба.

Останній клаптик білого паперу, пописаний зеленим чорнилом, набряк і зник під водою. А навколо вже сіріло, перші світлі барви неба нагадали про світанок, а місяць за високими травами дедалі бліднів. Обидва приятелі мовчки сиділи в човні, якого тихо зносило течією.

— Отче, — раптом запитав Фламбо, — може, це все було лише сном?

Священик не відповів, тільки невизначено похитав головою. Із темряви долинули пахощі квітучого глоду і фруктових садів, сповіщаючи, що повіяв ранковий вітерець. Його порив хитнув човен, надув вітрило і погнав за звивистою течією до радісніших місцин, де живуть чесні люди.

Божий молот

Невелике село Богун-Бікон розляглося на такому крутому схилі, що стрімкий шпиль сільської церкви здавався вершиною суміжного пагорба. Біля її підніжжя виднілася кузня, у якій зазвичай палахкотів вогонь і подвір'я якої було усіяне молотами та обрізками заліза. Навпроти кузні, за перехрестям шляхів, згруба посипаних каменем, була єдина на всю округу корчма «Блакитний вепр». Так трапилося, що на світанку, який видався сірим і вогким, на цьому перехресті зустрілися два брати і розговорилися, хоча один поспішав на роботу, а другий, навпаки, барився йти додому. Вельмишановний і всечесний Вілфред Богун, чоловік дуже набожний, саме прямував до церкви на утреню, готовий до ревних молитов і медитацій. Його старший брат, полковник Норман Богун, набожним не був і сидів собі у вечірньому костюмі на лаві під «Блакитним вепром» і вихиляв, як сказав би спостережливий філософ, або останню чарку вівторка, або першу середи. Полковникові, очевидно, до того було байдуже.

Богуни належали до дуже давнього аристократичного роду, відомого ще у середні віки, а їхнє фамільне знамено