Гілберт Кійт Честертон - Смиренність отця Брауна

Так міркуючи, він сидів на сходах біля причалу, коли краєм ока помітив високу щоглу з парусом, яку тихо несла до нього блискітлива течія річки. Схопившись на ноги у такому припливі почуттів, він ледь не просльозився.

— Фламбо! — закричав він і так емоційно потискав руки приятелеві, що рибалка, який саме ступив на берег і поклав на нього свої хитромудрі рибальські снасті, аж остовпів від здивування.

— Фламбо, слава Богу, то вас не вбили?

— Як це, чи мене не вбили? — відповів той у неймовірному зчудуванні. — Чого б це мене мали вбити?

— Бо майже всіх решту тут повбивали, — розпачливо відповів отець Браун. — Сарадина закололи шпагою, Антонеллі мають повісити, його матір — непритомна, а я тут сам і, слово честі, не розумію, чи я ще на цьому світі, чи, може, вже в потойбічному. Але, слава Богу, де б я не був, ви тепер зі мною! — І він схопив геть розгубленого Фламбо під руку.

Повернувши стежкою від причалу, вони пішли попід низеньким карнизом бамбукової хатини і поглянули, як і першого разу, у найближче з вікон. У добре освітленій лампами кімнаті їхню увагу привернула незвичайна сцена: на стіл у дзеркальній кімнаті обід було подано ще до блискавичної появи на острові убивці Сарадина, але зараз тут преспокійно обідали пан Поль і пані Ентоні! Остання, як завжди набурмосена, сиділа наприкінці столу, а навпроти, на покутті, розсівся князів мажордом — пан Поль, він їв та пив, наче справжній пан, позираючи на даму своїми голубими очима і всією своєю худорлявою поставою виявляючи помітне вдоволення.

Страшенно здивований, Фламбо не витримав і постукав у шибку вікна, далі — силою — навстіж розчинив його і зазирнув усередину освітленої лампами кімнати, не приховуючи обурливого виразу на обличчі.

— Гей, ви, я розумію, що ви зголодніли і вам потрібно підкріпитися, — вигукнув він, — але ж навіщо красти обід господаря, знаючи, що він лежить мертвий у саду…

— Знаєте, — спокійно відповів пан Поль, — за своє довге і не без приємностей життя я вчинив багато різних крадіжок, але цей обід — один з небагатьох винятків. Цей обід, як і весь цей сад і будинок, по праву належить мені.

В очах Фламбо промайнув здогад:

— Ви хочете сказати, — почав він, — що в заповіті князя Сарадина…

— Князь Сарадин — це я, — перебив його старий, дожовуючи солону мигдалину.

Отець Браун, що у цю мить спостерігав за птахами в саду, аж підскочив, немов ужалений, і просунув у вікно своє бліде, мов ріпа, обличчя.

— Хто ви такий? — різко перепитав він.

— Князь Поль Сарадин, — шанобливо промовив старий, піднімаючи келих шеррі, — і я п'ю за ваше здоров'я. Я проживаю в цьому будинку на старості літ, бо за характером я — людина домашня. Я скромний чоловік на ймення Поль, а мій нещасний брат, якого нещодавно вбито у саду, то Стівен. І не моя провина, що вбивці знайшли його тут. Адже це все через його неправильне життя. Брат, на відміну від мене, не був схильний до осілості.

Він занурився в мовчанку, уп'явшись у протилежну стіну над сумно похиленою головою місіс Ентоні. Обом приятелям нарешті впала в очі їхня разюча сімейна схожість з небіжчиком. Зненацька плечі старого Сарадина затремтіли і засіпалися, немов від приступу задухи, але, на диво, його лице було незворушним.

— О Боже! — за мить вигукнув Фламбо, — та він з нас кепкує!

— Ходімо, — промовив зблідлий отець Браун, — ходімо геть з цього гріховного притулку. Повертаймося до нашого чесного човника.

На довколишні очерети і ріку вже спускалася ніч, коли їх, після того, як вони відштовхнулися від острівного берега, понесло течією вниз по річці, замислених і з великими сигарами, вогники яких світилися, як запалені ліхтарі. Отець Браун вийняв сигару з рота і промовив:

— То що, тепер ви вже розгадали всю цю історію? Адже вона, здається, примітивна. Хтось мав двох ворогів. Але, будучи кмітливим, зметикував, що два вороги — краще, ніж один.

— Щось я не дуже розумію, — відповів Фламбо.

— Та все дуже просто, — сказав його приятель. — Проте ніхто в цій історії не безневинний. Обидва брати Сарадини — негідники, але старший зумів порятуватися, а молодший пішов на дно. Цей безчесний офіцер спершу випрошував гроші у брата, а потім став його шантажувати і якось цілковито заволодів його майном. Справа, звісно, була серйозна, бо Поль мав підстави хвилюватися за свою репутацію в загрузлому у світських гріхах суспільстві. За свої подвиги він міг потрапити і на шибеницю, тож Стівен буквально накинув мотузку на шию брата. Якось він розвідав правду про ту сицилійську трагедію і, ймовірно, мав докази причетності Поля до вбивства Антонеллі-старшого десь у горах. Десять років капітан смітив грошима, які йому — за мовчанку — дарував брат, але, врешті-решт, навіть багатющий статок князя почав стрімко танути.

З іншого боку, окрім брата-кровопивці, князю Сарадину не давав спокою інший тягар. Він знав, що сина Антонеллі-старшого, який був ще немовлям під час убивства батька, виховано у традиціях лютої сицилійської помсти і що він жив єдиною думкою — помститися убивці за смерть батька. Не шибеницею — Антонеллі-син, на відміну від Стівена, не мав достатніх доказів, тому обрав перевірений спосіб — двобій на шпагах. Підлітка навчали фехтуванню, і він досконало опанував це смертельне мистецтво, а коли виріс і був готовий випробувати шпагу, князь Сарадин, як писали тоді світські газети, рушив у довготривалі мандри. Насправді, він лише рятував своє життя, переїжджаючи з місця на місце, наче загнаний злочинець, а у нього