Максим Іванович Кідрук - Не озирайся і мовчи

сім, але припустімо, я підловлю того вилупка біля під’їзду та добряче йому всиплю. Як думаєш, щось зміниться? Мене посадять залежно від того, як сильно я його потовчу, а той гівнюк однаково не перетвориться на порядного сім’янина. — Арсен спостерігав, як супиться онук. — Соня та її матір мусять піти від нього. Поки вони самі не зважаться на перший крок, ніхто їм не допоможе.

— Ти ж бачив, що він із нею зробив…

Дід одним порухом влив у себе рештки охололого чаю, витрусив краплі з чашки.

— Добре. — Арсен невдоволено покректав. — Я спробую поговорити з ним.

Хлопчак із вдячністю кивнув.

Кілька хвилин обоє німували, замислено спостерігаючи, як полум’я поглинає сухі дрова. Першим перервав мовчанку дід.

— Що там у школі?

— Як завжди, — відмахнувся Марк.

— Що, взагалі нічого цікавого?

— На геометрії через тиждень урок однієї задачі.

— Це що таке?

— Ну, урок однієї задачі! — повторив хлопчак таким тоном, наче промовляв до розумово відсталого. — Учителька вибирає якусь теорему чи задачу, яку можна розв’язати різними способами. Хто хоче мати вищий бал, має підготуватися й розповісти про один із цих способів. Показати його іншим. Це, типу, творче завдання.

— А, — видав дід. — І що за тема?

— Різні способи доведення теореми Піфагора.

Арсен ледь наморщив лоба, щось обмірковуючи.

— Експериментальні способи також годяться? Чи тільки теоретичні?

— Як це експериментальні? — недовірливо блимнув очима хлопчак.

— Ну, експериментальні, — зімітував дід зневажливий онуків тон.

— Це просто сторони поміряти чи як? — зморщив носа Марк.

— І що ти доведеш цим мірянням? — Арсен пирхнув. — Забув, як ми говорили, що підгонка результатів під теорію — це не експеримент?

— Не забув, але…

— Ти ніколи не переміряєш усі трикутники у Всесвіті, і це означає, що десь можуть існувати прямокутні трикутники, для яких квадрат гіпотенузи не дорівнює сумі квадратів катетів. Я не про те. Можна придумати якийсь практичний дослід, який однозначно доведе теорему Піфагора. Не гірше, ніж ви її на уроках доводили.

Марк уявив, як розповідає про такий дослід перед класом, і відчув на спині хвилю приємного поколювання.

— Це буде круто! Крутіше, ніж довести формулами!

— Серйозно?

Хлопчак не розумів: дід із нього знущається чи справді здивований.

— Так!

Хлопець не зводив із діда очей, але той, простягнувши руки до вогнища, тупився в темне небо й мовчав. Спливло кілька секунд, хлопчак також зиркнув угору, проте швидко опустив погляд. Там не знайшлося чого видивлятися: зорі потьмяніли, цілі розсипи вгрузли в чорноту, немов відкинуті в далекий космос відблисками багаття.

— То допоможеш мені? — прогундосив Марк. Дід не реагував, замислено споглядаючи пітьму. — Розкажи, що це за дослід.

— Ти хочеш дванадцять балів з геометрії? — недбало зронив Арсен.

— Не хочу, — мотнув головою Марк.

— Ну то нащо воно тобі?

Хлопець стулив губи й сердито випнув підборіддя. Дід, під’юджуючи його, взявся демонстративно насвистувати.

— Добре, я хочу дванадцять балів! — гукнув Марк. — Розкажи, що ти надумав.

Арсенове обличчя розплилося в посмішці. У світлі вогнища зморшки на щоках здавалися глибшими, ніж зазвичай. Шкіра набула кольору розплавленого воску.

— Коли цей твій урок?

— Через понеділок.

Чоловік провів долонею по підборіддю.

— До наступних вихідних я щось придумаю.

Марк відчув розчарування.

— То ти ще нічого не придумав?

— Я цього не казав.

— То розкажи!

Дід помотав головою.

— Попостиш.

Марк чмихнув і відвернувся. Поклав на коліна ноутбук, переглянув знімки Юпітера, вибрав найкращі й скоригував контрастність і кольори. Ввімкнув «Bluetooth» — спочатку на ноуті, потім на телефоні, — після чого перекинув відредаговані фотографії на смартфон. Він вирішив завантажити одну з фотографій газового гіганта на свій акаунт в Instagram’і — з біса непогано, як на перше фото, хіба ні? — проте не зміг під’єднатися до Інтернету. Вони з дідом забралися надто далеко, зв’язку практично не було.

Перебираючи скріншоти із зображенням Юпітера, Марк пригадав фотографію дерев’яного будинку, зроблену по той бік ліфта. Спідлоба глипнув на діда. Арсен тримав у руці рожен, на якому смажив шпикачку, й підправляв ним обвуглені, майже всуціль почорнілі дрова. Хлопець відклав телефон і запитав:

— Ти знаєш, що було на місці нашої багатоповерхівки?

Арсен подивився на онука — обличчя трохи червоне від вогню — й кивнув.

— Якийсь старий особняк. Невеликий, десь такий, як ті, що через дорогу від нас. — Їхня десятиповерхівка була єдиною висоткою на Квітки-Основ’яненка. Навпроти неї, вздовж східного боку вулиці, розташовувалися котеджі — нові й переважно двоповерхові. — По-моєму, один із небагатьох, який уцілів після Другої світової.

— Його знесли?

— Ні. Поховали з почестями посеред будівельного майданчика. — Арсен гмикнув. — Звісно, знесли.

Марк пропустив повз вуха насмішку.

— Що сталося з людьми, які там жили?

Дід знизав плечима.

— Та там ніби й не жив ніхто.

— Тобто будинок стояв порожнім?

— Здається, так. До переїзду я нечасто там ходив.

— Як довго стояв?

— Не знаю.

— Але ти бачив його? Ну… ти пам’ятаєш, яким він був?

— Так. А ти чого допитуєшся?

Марк узяв до рук смартфон, зайшов до галереї та розкрив фото дерев’яного будинку з широкими еркерами і слуховим вікном.

— Цей схожий на той, що ти бачив?

Не нахиляючись, Арсен ковзнув поглядом по екрану. Перше, що впадало в очі, — ліс, який тягнувся за будинком.

— Ні, — відповів він, але тут-таки похопився, збагнувши, що поквапився. — Ану чекай, — дід нахилився, кошлаті брови з’їхалися на переніссі. — Дай сюди, — забрав телефон.

За кілька секунд він звів очі на Марка. Зіниці, наче крихітні гострі шпильки, вп’ялися в хлоп’яче обличчя.

— Що це за фотографія?

Від Арсена не сховалося, як витягнулося хлопцеве обличчя та смикнувся кадик.

— Це «Photoshop», — кинув Марк. Якась частина його чекала, що дід може впізнати будинок, і водночас хлопчак усвідомлював, якою нікчемно малою була ймовірність, що облуплений котедж, до якого прибуває ліфт за умови вдало завершеного переходу, є тим самим котеджем, який стояв на місці їхньої десятиповерхівки шість чи сім років тому. Розмова почалася спонтанно, тож Марк був цілковито неготовим до того, що його випадкове припущення виявиться правильним. Він бачив непідробне здивування на обличчі діда та, заскочений зненацька, не замислювався над тим, що говорить, слова самі зісковзували з язика: — Просто знайшов в Інтернеті.

І тільки стуливши рота, хлопець усвідомив, що збрехав. Він стиснувся, ніби перед стрибком — бажання розповісти про світ за ліфтом обпекло нутрощі, — однак не вимовив жодного слова. Сухий язик прилип до піднебіння. Фарба заливала шию та щоки. Марк втупив погляд у багаття, а Арсен іще раз поглянув на фотографію.

— Це той будинок, — хрипко проказав дід. — Він не схожий… ні… мені здається, це той самий будинок.