Максим Іванович Кідрук - Не озирайся і мовчи

Без поспіху Арсен із Марком установили намет, розклали багаття та засмажили курятину. Шпикачки з картоплею залишили на завтра. Наївшись, загасили багаття і почали налаштовувати телескоп.

Дід обрав напрочуд сприятливу для спостережень пору. У ніч із 19 на 20 березня 2016-го на широті Рівного протягом усієї ночі — майже від заходу до світанку — можна було бачити Юпітер. Рівно о пів на першу ночі над горизонтом на південному сході мав з’явитися Марс, а через годину, о першій тридцять, слідом за Марсом подорож нічним небом починав Сатурн. За кілька хвилин до шостої ранку мусила би з’явитися Венера, проте Арсен не сумнівався, що до того часу вони з Марком уже спатимуть.

Сонце сіло о 18:27. Небо помалу засіювалося першими зірками. Марк не квапився вмикати телескоп, чекав, поки зовсім стемніє. Заклавши руки під голову, він лежав на карематі й разом із дідом шукав найяскравіші зірки: Капеллу в сузір’ї Візничого, Альдебаран у сузір’ї Тільця, Бельтегейзе в Оріоні, Поллукс у сузір’ї Близнюків, Проціон у Малому Псові та Сиріус у Псові Великому. За півгодини Юпітер, який проминав сузір’я Лева, нарешті зринув над кронами на сході. Присвічуючи кишеньковим ліхтариком, Марк почаклував над контролером, після чого крихітний сервопривід скерував «Celestron» на найбільшу планету Сонячної системи.

Уперше притуливши око до вічка, хлопець захоплено зойкнув. Він не очікував, що зображення виявиться таким чітким. Юпітер в об’єктиві Celestron’а був завбільшки з м’яч для настільного тенісу. Великої червоної плями[27] Марк не розгледів, очевидно, планета була повернута іншим боком, зате він чітко розрізнив молочно-білі та коричневі смуги, що тягнулися паралельно до екватора. Та найбільше вразило інше: в густо-чорній порожнечі довкола Юпітера висіли чотири сліпучо-яскраві цятки: дві праворуч від планети й ще дві ліворуч. То були так звані Галілеєві супутники — Іо, Європа, Ганімед і Каллісто — найбільші сателіти Юпітера, відкриті 1610-го Галілео Галілеєм. Найкрупніший серед них, Ганімед, не надто поступався розмірами Марсу.

Спливло не менше як п’ять хвилин, допоки Марк відірвався від телескопа й підпустив до вічка діда. Трохи пізніше хлопець під’єднав до Celestron’а ноутбук, вивів зображення на екран і зробив скріншот. Роблячи знімки екрана через однакові проміжки часу й порівнюючи зображення, він на власні очі спостерігав, як супутники рухаються довкола Юпітера.

До появи на нічному небі Марса ще було трохи більше ніж три години. Натішившись Юпітером, Марк захотів перевірити «Celestron» на якому-небудь об’єкті віддаленого космосу. Після короткого обговорення вони з дідом скерували телескоп на галактику Цівкове Колесо в сузір’ї Великої Ведмедиці. Спочатку виявили лише розмиту сіру хмарку. Марк покопирсався в налаштуваннях, дещо змінив, і за другим разом вони розрізнили закручені спіраллю рукави галактики. Цівкове Колесо залишалося чорно-білим (ця галактика розташована надто далеко, щоб через невеликий телескоп побачити кольори) і, безперечно, мало не такий чіткий вигляд, як на знімках з Хаббла[28], та попри це Марка кидало в дрож від усвідомлення, що він дивиться на скупчення мільярдів сонячних систем на відстані двадцяти мільйонів світлових років від Землі, з мільярдами різноманітних планет, серед яких, без сумніву, є тисячі, а може, й сотні тисяч схожих на Землю.

Ближче до одинадцятої дід та онук відчули, що змерзли, й вирішили перерватися. Арсен розпалив багаття, підсмажив дві шпикачки. Хлопчак і старий загорнулися в спальники й підсіли ближче до вогню. Хукаючи, відкушували шматки від злегка підгорілих ковбасок і запивали їх гарячим чаєм. Прикінчивши свою шпикачку, Марк дістав із пакета печиво, відкусив шматок, потім озвався:

— Діду.

— Ну.

— Знаєш, що таке синдром несподіваної смерті дорослих? СНСД?

Арсен грів руки, стискаючи в долонях пластмасову чашку. Він вдихнув теплу пару, що піднімалася над рідиною, та похитав головою.

— Уперше чую. Це якась хвороба?

— Так. У школі сказали, що від цього помер Тоха Шпакевич.

— І що це означає? — Дід насупив брови. — Що конкретно в нього було?

— Не знаю. Того й запитав. Мама Соні працює в Перинатальному, вона не лікар, просто медсестра, але вона сказала, що СНСД означає, що лікарі не з’ясували справжню причину смерті. Не змогли. Типу, Тоха просто помер і все.

Арсен знизав плечима.

— Треба буде почитати про це, — відсьорбнув чаю. — А що там Соня?

Марк опустив очі та втупився в печиво з таким виглядом, наче воно перетворилося на кам’яне вугілля. Сухі дрова приємно потріскували у вогнищі.

— Зараз нормально. Я говорив з нею. — Хлопчак підвів голову. — Це батько її побив.

Старий моряк зітхнув.

— Ти знав? — запитав Марк.

— Здогадувався.

— Знаєш за що? Бо Соня заступилася за маму. Вона мені сказала.

— Я чогось так і думав, що то її батько…

— А ти бачив його?

— Ніби. Я кілька разів перетинався з чоловіком із дев’ятого поверху, але не впевнений, що то він. Я жодного разу не помічав його поруч із Сонею.

— Його звати Ігор, — продовжив Марк. — Він їх постійно б’є. І ніхто нічого зробити не може. Шкільна медсестра оглянула Соню, керівничка сходила до неї додому, і все. Через день забули. Але так не можна?

— Не можна, — погодився дід.

— То чому ніхто нічого не зробить?

Арсен промовчав.

— Чому? — напосівся хлопець.

Дід знову ковтнув чаю, ретельно зважуючи відповідь.

— Є речі, які важко змінити, бо вони поза твоєю досяжністю. — Арсенові не сподобалося, як прозвучала фраза, а приклад, який першим спав на гадку, взагалі видався абсурдним, однак він завжди вважав, що розповідати гірку правду краще, ніж прикриватися ширмою із підсолоджених байок. — У Сирії, наприклад, триває війна, але навряд чи ми з тобою можемо щось зробити…

— До чого тут війна в Сирії? Це сім’я, яка живе з нами в одному будинку!

— Я не говорю, що з такими речами потрібно миритися, — густим, як мастило, голосом промовив Арсен. — Просто в житті таке трапляється. Ти мусиш бути до такого готовим.

— Це неправильно, — сердито підсумував Марк.

— Я тебе розумію, — зітхнув Арсен. — А ну ж бо просунемося на крок далі від твого «неправильно». Ти можеш щось зробити? Ні, ти ще надто малий. Ти хочеш, щоб щось зробив я. Тепер уяви: я піду до поліції та напишу заяву, що мій сусід поверхом вище б’є дружину й неповнолітню дочку. Думаєш, його заарештують? Ні. Дільничний, чи хто там зараз після реформи, навідається до них додому, так само, як навідувалася твоя класна керівничка, поговорить, і якщо Соня з мамою не підтвердять, що батько б’є їх, а я думаю, вони не підтвердять, на тому все скінчиться… Що ще можна зробити? Ну, я можу спробувати врізати йому. Мені шістдесят