Святослав Липовецький - Червоно-чорне

class="book">Це все було б романтично, якби не рік катувань, які зазнала Матір Йосифа за «перших совітів» й не півроку — після другого приходу радянської влади на Галичину, коли її впродовж кількох місяців жорстоко допитували, а далі присудили термін: 20 років каторги та 5 років позбавлення прав. І хоч половину терміну їй «подарують» по амністії, а все ж, навіть на волі, Олені Вітер впродовж 30 років буде заборонено повертатися до рідного Львова.

Мати Йосифа була однією із наймолодших настоятельок, а далі й ігуменею, свого часу. Митрополит Андрей Шептицький розгледів у дівчині великі таланти й довірив їй новостворений жіночий монастир Студиток. Саме Йосифа Вітер була організатором багатьох бібліотек, дитячих садків і сиротинців, медичних та господарських курсів, хорів, драматичних гуртків.

В червні 1940 року її забрав НКВС, Матір Йосифу звинувачували у зв’язках з ОУН. З того моменту вона пережила 47 переслуховувань, які супроводжувалися побоями. А ув’язнена в «процесі 59-ти» Люба Комар пригадала про свою тюремну зустріч з ігуменею: «Задовго до того, десь ще на початку жовтня 1940 р., одного ранку двері до нашої камери відчинилися і два „чубарики“ (наглядачі тюремні) — вкинули якусь жінку. Як ми згодом дізналися, це була монахиня Йосифа, чину о.о. Студитів, справжнє прізвище якої було Олена Вітер. Вона була непритомна. Її обличчя було червоне, набрякле, а з потрісканих уст виривався придушений стогін... У той час я була ще новачком і тільки приглядалася, як вправні й ознайомлені з такими ситуаціями подруги, зокрема, Зенка, почали заходитися біля незнайомої. Вони зробили місце на ліжку і обережно поклали її на простирадло. Тоді почали поволі роздягати. Стягнули з неї спідницю, спідню білизну, і я побачила, що вона має на собі ще якісь, — як мені здавалось, — темносині штани, т. зв. алібаби. Але тих „штанів“ подруги не стягли. Натомість вони мочили рушники в мисці зимної води і прикладали їх до „штанів“. Я приглянулась ближче і жахнулася. Це було темносинє тіло жінки, а її ноги були в червоно-фіолетових гулях. З деяких стікала кров. Я ще не була загартована, бо до того часу за мною був тільки один відносно легкий допит у будинку НКВД, тому вид побитої монахині зробив на мене приголомшуюче враження».

А це уже спогади Матері Йосифи: «Допити відбувалися щодругу або щотретю ніч. При кожному допиті мене катували. Били то ґумовою, то залізною палицею, видирали з голови волосся, вішали шнурок на гак, викручували руки. Одного разу під час побоїв бухнула мені устами кров. Енкаведист схопив брудну ганчірку, що лежала коло сплювачки, і запхав мені її до вуст...».

Її тіло піддавали електричному струмові, кидали до камери зі щурами й інсценізовували розстріл. А вона не зламалася. Протоколи допитів залишили свідчення безстрашності й твердості в національних та релігійних переконаннях. Поміж іншого, від Йосифи Вітер вимагали й підписання протоколу, що Митрополит Андрей належав до ОУН.

Матір Йосифа у найгірших умовах намагалася духовно підтримати своїх ближніх по камері. Через кілька років, коли відправлятиме одну із дівчат-підпільниць за кордон, то попросить, щоб та зберегла спогад про Великоднє в’язничне Причастя: «Ми щодня спільно молились та під проводом Матері Ігумені відправляли Молебень і Вечірню. Прийшов великий тиждень посту. Одного понеділка, коли нас випровадили на прохід, ми почули голос із другого поверху з вікна Всеч. Отця Чемеринського: „Там впаде чорний клубок і Ви скоро його підійміть і заховайте...“. Ми усі збились в купу біля того вікна, ніби витрушуючи наші лахміття... Коли цей клубок упав, його підняла сестра Йосифа і заховала. По проході ми повернулись до камери. Сестра Йосифа обережно виняла клубочок, розв’язала його і побачила в ньому карточку — т. зв. „грипс“ та маленький білий мішочок, зав’язаний шнурком. Мати Ігуменя прочитала карточку, де Отець Чемеринський писав, що в мішочку є хліб до Св. Причастя, яке ми повинні приймати. Він теж просив нас, щоби в Великодню П’ятницю ми поставали під його вікном, а він дасть нам розгрішення, та щоби на Великдень зраня Ігуменя дала нам це Причастя...

Коли вже все було позастелюване, тоді ми почали справляти в тюрмі Великдень. Між нами були польки і жидівки. Польки долучились до наших святкувань. Коли ми всі вже були повбирані, тоді Мати Ігуменя, яка була нашою духовною провідницею, попросила нас усіх вклякнути і разом із нею молитись, а врешті Мати тремтячим голосом сказала: „Будьте уважні, бо зараз поміж нами витає сам Ісус Христос і тому заспіваймо нашу традиційну воскресну пісню „Христос Воскрес!“. Всі ми були зворушені словами Ігумені і по тихо відспівали наше незабутнє „Христос Воскрес!“. Відтак ми відспівали Службу Божу. Мати Ігуменя провадила нашим провізоричним хором. Доглядачі зрання були заняті і нам не перешкоджали. Коли ми відмовили пісню-молитву „Вірую, Господи“, тоді Мати дала нам святе Причастя, тільки під видом хліба, бо вина не було. На хвилину ми всі забули, що ми за ґратами, ми раділи, що навіть у тюремні мури сам Ісус Христос загостив до наших сердець“».

Лише початок II Світової війни врятував Матір Йосифу від розстрілу, й вона знову поринула у працю на релігійній та національній ниві. І знову прихід більшовиків означав ув’язнення, допити та довгі роки заслання. Після нього ігуменя вкотре продовжила доброчинну діяльність, катихизацію дітей у підпільній церкві, опіку над сестрами, а ще постійно підтримувала зв’язок із врятованими нею у війну євреями.

А на чисельних хрестах загиблим за волю України по сьогодні пишуть слова поезії-пісні, автором якої є Мати Йосифа (Олена Вітер):

Спіть, хлопці, спіть, Про волю, долю тихо сніть, Про волю, долю Вітчизни. Чи ж можуть бути кращі сни?!