Юлія Гук - Німа

Дівчина мовчки витягує з кишені чвертку горілки й кидає її під стіну.

— Тихенько. Зараз ми відведемо тебе додому… — Жінка дістає хусточку, притримуючи парасольку підборіддям, і намагається витерти Тасине обличчя. — Де ти живеш?

— Не додому. — Тася хапає повітря ротом. Волосся, що злиплося від дощу, падає пасмами їй на обличчя. Але хіба це її обличчя? Серед розмитої косметики ледве вгадуються людські риси. — У бар.

— Тобі вже досить…

Тасіта вперто трясе головою.

— Там зараз виступає Жар… Мій… — гикає. — Хлопець. Він знає… що робити.

Жінка дістає пляшку з водою й протягує піддослідній. Та п’є великими ковтками, доки пляшка не стає порожньою.

Вони виходять з провулку. Довго йдуть пустими вулицями. Нарешті в полі зору з’являється бар. Біля нього стоїть усміхнений Жар і розмовляє з якимись людьми.

Тася відривається від Світлани Анатоліївни й, похитуючись, біжить до нього. Урізається всім тілом, мало не збиваючи хлопця з ніг.

— Тася? — Він прибирає пасма мокрого волосся з лоба. До них підходить Світлана Анатоліївна. — Ти в порядку?

Дівчина мовчки притискається до нього й тремтить.

— У тебе вимкнутий мобільний…

— Вона багато випила. Ми на роботі встигли вихилити пляшку коньяку, а потім вона ще сама осушили чвертку горілки… — Світлана Анатоліївна з цікавістю оглядає хлопця.

Він обіймає дівчину.

— Усе вже закінчилося. Я тут. — Жар сумно посміхається. — Зараз підемо додому…

Потім повертає обличчя до жінки й несподівано холодно каже:

— Дякую. Далі — я сам.

Усю дорогу додому вони мовчать, тримаючись за руки. Тася так міцно стискає його руку, що хлопець відчуває її внутрішній біль, але нічого не говорить.

— Що сталося? — Жар м’яко обіймає її. Вони вже в квартирі, і вона встигла прийняти душ.

— Мені страшно…

— Чому? — цілує її волосся.

— Що в мене нічого не вийде. Я знову не змогла нічого малювати. А раптом… Раптом я більше ніколи не зможу малювати?

— Не думаю, що ти не зможеш. Але знаю, що ти точно більше не робитимеш.

Він підходить до холодильника й дістає звідти пляшку горілки.

— Ти більше не питимеш, — відкриває смітничку й викидає пляшку.

— Я не можу без…

— Можеш, — різко й рішуче перериває її Жар. — Я простежу й допоможу.

— Але без цього мені ще гірше…

— Правда? А по-моєму, навпаки. Можливо, я багато на себе беру, але я буду поряд. Завжди. У тебе тверезої вкрай поганий настрій, а коли випиваєш він стає ще гіршим. Це те, чого ти маєш позбутися.

Вона знову відкриває рота, щоб заперечити, але він різко перебиває її поцілунком.

— Я не кажу, що ти більше взагалі не питимеш. Я кажу, що ти не напиватимешся до риз. Ти сама маєш усвідомлювати, якою ти стаєш, коли пускаєшся берега.

Тасіта задумливо мовчить.

Вона й справді геть змучена. Більше, ніж зазвичай.

Реабілітація.

Шалено сушить горло, болить голова, але вдома ні краплі алкоголю.

Тасіта тяжко встає і йде вмиватися у ванну. Обмивши водою обличчя, підіймає на себе очі у дзеркало.

Спухле обличчя, вузенькі від недосипу та алкоголю очі, набряклі губи…

— Може, він і правий… Цей дивний хлопчик.

Вона з відразою відвертається від свого відображення. Заходить до кімнати. На дивані скраєчку лежить, згорнувшись калачиком, Жар.

Дівчина задумливо сідає поруч з ним і обережно, щоб не розбудити, проводить долонею по його волоссю.

— Для чого тобі це? — дуже тихо запитує Тася, запитує швидше себе, аніж його. — Навіщо ти мучиш себе? І мене? Я вже звикла вважати себе нездарою. Дурним, нікому не потрібним дівчиськом. Хіба я зможу колись повірити, що це не так? Повірити тобі, коли я не знаю до пуття, хто ти? Навіщо тобі це? Чому я? Довкола стільки чудових людей, яким дійсно потрібна допомога… А мене вже не врятувати. Не витягнути з цього стану. Чому ти віриш у мене? Чому ти вважаєш, що я зможу зробити те, на що ти сподіваєшся?

Вона замовкає, не помічаючи, що він розплющив очі. Знову проводить рукою по його голові.

— Я йду в пітьмі й ніяк не можу знайти виходу. Мені страшно, сумно, боляче