Шері Лапіння - Подружжя по сусідству

Це менше, ніж він очікував. Він думав, що вона загадає більшу суму, суму, що краще пасувала б до її цяцькованої натури. Але якщо він заплатить їй, вона вимагатиме ще і ще — саме так і поводяться шантажисти. Від них неможливо відкараскатися. Тож не важливо, яку суму вона називає сьогодні. Навіть якщо він заплатить їй і вона знищить відео в його присутності, він ніколи не зможе бути впевненим у тому, що інших копій немає. Його життя зруйноване вщент, куди не глянь.

— Я думаю, це справедлива винагорода.

— Я йду. Тримайся подалі від Анни.

— Гаразд. Але якщо мені уриватиметься терпіння, якщо від тебе довго не буде новин, я можу зателефонувати.

Марко, відсунувши її, виходить зі спальні, спускається сходами й виходить через розсувні прозорі двері кухні, не озираючись. Він такий злий, що не може зосередитися. Злий та наляканий. Є доказ. Доказ того, що він забрав дитину. Це все змінює. Анна дізнається. А він може дуже надовго потрапити за ґрати.

Він іде й не помічає, що його становище може погіршитися. Він входить на своє заднє подвір’я з внутрішнього двору Синтії через хвіртку. Анна поливає квіти надворі.

Їхні очі зустрічаються.

Коли Анна бачить, як Марко йде з боку заднього двору Синтії, її очі розширюються. Шок паралізує її з поливальницею в руці. Марко був у Синтії.

Але чому? Є тільки одна причина бувати в Синтії. Та Анна однаково питає його, крикнувши через двір:

— Що ти там робив? — голос у неї холодний.

Марко дивиться на неї, як теля на нові ворота, зазвичай у нього такий вигляд, коли його піймали на гарячому й він не знає, що робити. Він ніколи не вмів імпровізувати. Їй майже шкода його. Але в цю мить вона не здатна йому співчувати, тому що ненавидить його. Вона кидає поливальницю й біжить повз нього через задні двері в будинок.

Він іде за нею, кричучи у відчаї:

— Анно! Чекай!

Але вона не чекає. Вона забігає нагору — тепер вона вже голосно схлипує. Він біжить сходами за нею, благаючи, щоб вона поговорила з ним, дозволила йому пояснити.

Проте він і гадки не має, як і що він їй пояснюватиме. Як можна пояснити візит до Синтії, опустивши існування відео?

Він думає, що Анна піде в їхню спальню й кинеться у сльозах на ліжко, як вона зазвичай і робить, коли засмучена. Можливо, вона грюкне дверима перед його обличчям і зачиниться в кімнаті. Вона так уже робила. Врешті-решт вона вийде, але це дасть йому час подумати.

Але вона не біжить до спальні й не катається у сльозах на ліжку. Вона не закривається від нього в кімнаті. Замість цього вона біжить по коридору в його офіс. Він — за нею. Він бачить, як вона падає навколішки перед вентиляційною решіткою.

О ні. Господи, ні.

Вона витягає решітку, засуває руку в отвір і зриває телефон зі стінки шахти. Йому паморочиться в голові. Вона кладе телефон собі на долоню й простягає йому — сльози котяться її обличчям.

— Що, в біса, це таке, Марко?

Марко заклякає. Він не може повірити в те, що це відбувається. Раптом він ловить себе на тому, що стримує сміх. Усе це аж навіть смішно. Відео Синтії. Оце. Ну що, в дідька, він їй зараз казатиме?

— Це ти із Синтією так спілкувався, правда? — звинувачує Анна.

Він дивиться на неї, на мить отетерівши. Зупиняє себе, щоб не відповісти: «Навіщо б я дзвонив Синтії по мобільному, якщо вона просто за стіною?» Його вагання підказують їй, що це хтось інший.

— Чи є хтось інший?

Марко не може сказати їй правду — що схований мобільник, який вона тримає зараз у руці, — єдиний спосіб зв’язатися з його спільником у викраденні їхньої дитини. Із чоловіком, якого вбито. У Марко є секретний телефон із антивизначником номера для того, щоб телефонувати своєму поплічнику в непрощуваному злочині. Вона думає, що в нього роман із Синтією чи з кимось іще. Інстинктивно йому хочеться відвести її від Синтії. Він щось вигадає.

— Мені дуже шкода, — починає він. — Клянуся, це не Синтія.

Вона зі звіриним вереском щосили кидає в нього телефоном. Той чиркає йому по лобі й падає на підлогу. Марко почав відчувати гострий біль над правим оком.

Він умовляє її:

— Анно, усе скінчено. Це не мало для мене жодного значення. Це тривало всього кілька тижнів, — бреше він. — Ти була така втомлена одразу після народження Кори… То була помилка. Я не збирався так чинити. Просто так склалося.

Він випалює будь-які виправдання, що спадають йому на думку.

Вона дивиться на нього з огидою та люттю, її обличчя брудне від сліз, із носа тече, а на голові замість волосся — гніздо.

— Відтепер можеш спати на канапі, — з гіркотою каже вона голосом, пронизливим від болю, — поки я не вирішу, що мені з цим робити.

Вона відштовхує його, аби пройти до спальні, і грюкає дверима. Він чує, як вона повертає замок.

Марко повільно підіймає з підлоги телефон. Обмацує місце удару на чолі — на пальцях лишається кров.

У прострації він вмикає телефон, автоматично з’єднує крапки у правильній послідовності, щоб його розблокувати. Проглядає журнал своїх дзвінків — усі вони на один номер, усі без відповіді.

Марко намагається розібратися у своєму переляку та спантеличеності. Хто міг знати, що Брюс забрав Кору? Чи, може, Брюс розповів комусь про їхній план, комусь, хто потім напав на нього? Навряд. Чи це він, Марко, був неуважним? Чи міг хтось