Люсі Хокінг - Джордж і корабель часу

— Ні! — вигукнув Джордж. — Тоді в Едемі вже не буде кого рятувати! Його зітруть з лиця Землі! І ти не знаєш, як поведуться машини — ти просто вгадуєш. А якщо Німу так розсердиться, коли ти, її сестра, не прийдеш їй на допомогу, що справді вирішить допомогти Дампові? Ти хоч уявляєш, що він може накоїти?

— Це надто ризиковано, — рішуче мовила Енні. — Зрозумієш, коли підростеш. Я мушу залишитися тут, зі своїм народом. Я їм потрібна.

Джордж задумався.

— Ну добре, — сказав він. — Я в курсі, що ти доросла, а я — ні. І що ти знаєш таке, чого я навіть уявити не можу. Зате я знаю, якою ти була колись, і впевнений, що ти навчила цих людей, — він кивнув у бік Альби, — усього, що вмієш сама. Бо ти така. Ти вчишся, щоб ділитися знаннями з іншими — так само ти казала про Еріка. От, наприклад, ті люди, — він показав пальцем на якусь сім’ю, що йшла вулицею. — Це ж ти їх усього навчила?

— Ну і...? — запитала Енні.

— А тепер ти поводишся як Дамп, — докірливо сказав Джордж. — Кажеш, що людські життя в Едемі не мають значення. Що той народ — не такий, як твій, і тобі до нього байдуже. Що то не твоя проблема, коли з ними станеться біда, бо тут усе добре і всі щасливі. Так не годиться, Енні!

— Ясно, — Енні підвелася і глянула на нього дуже дорослим поглядом. — Ти все сказав?

— Все, — відповів Джордж.

Вона усміхнулася — нарешті справжня усмішка, як у тої колишньої Енні. Відстань і час, що їх розділяли, умить зникли.

— То на що ми чекаємо? — запитала вона. — Пішли!

Вона рушила було до дверей, а тоді зупинилась і обернулася.

— Прошу тебе тільки про одне, — мовила Енні, як тільки Джордж розтулив рота. — Не кажи того, що ти збираєшся сказати.

— Я хотів сказати, що мама з татом пишалися б тобою, — відповів Джордж.

они підпливли до порту Едемополіса, коли сонце вже сідало за обрій, кидаючи на місто помаранчевий відблиск. Зі Скрутної протоки, де море того пообіддя було спокійне й не турбувало мандрівників, вони побачили, як червонясті промені торкнулися країв велетенських хмар бруду і ті перетворилися на вогненні вінки довкола хмародерів. Енні здригнулася. Дорогою вона цілий час мовчала, задумано наближаючись до міста, від якого стільки часу трималася подалі.

— Хотілось би сказати, що гарно виглядає... — з жалем у голосі сказала вона. — Вони б стільки добра могли зробити! Але не зробили.

Джордж теж не надто радів, що повертається до великого міста. В Альбі, де затишні вулички, невеликі будинки й щасливі люди, він уперше — відколи повернувся на рідну планету — відчув себе у безпеці. Раптом пролунав чийсь голос.

— Прошу назватися!

Енні підвелася в човні — той був набагато сучасніший за суденце, в якому Джорджа послали на Альбу минулої ночі. Швидкий і міцний, той човен працював на біомасі.

— Я прибула на розмову з Треллісом Дампом, — прокарбувала Енні.

— Ім’я? — запитав голос.

— Енні Белліс, — відповіла Енні. — Містер Дамп чекає на мене.

Настала тиша — автоматична система перевіряла відповідь. Енні з Джорджем завмерли. Невже вони навіть до берега не допливуть? Але все склалося інакше.

— Ми чекали на вас! — пролунав голос, і заграли фанфари. — Вітаємо в Едемі! Просимо пришвартувати човен і сходити на берег у порту.

— Нічого собі! — здивувався Джордж. Якби він був сам, машини б вистрілили по ньому, навіть якби він назвав ім’я Дампа.

— Що ж, напевно, машини справді повстають проти нього, — мовила Енні. — Не думаю, що він давав дозвіл на те, аби на мою честь грали фанфари!

Вона спритно спрямувала човен до широкої пристані, де вишикувалися роботи з Дампового війська. Джордж нервово вибрався на берег. Енні вискочила на пристань — так прудко, наче Геро, яка стрибала з гілки на гілку в джунглях.

Аттікус! — хлопець згадав про свого друга. — Де він тепер? Треба розшукати його, як тільки вони врятують Геро.

На чолі робо-війська стояла самотня фігура, яку Джордж уже бачив у Великій вежі Дампа — урядовий робот, що був тоді поруч із Німу. Джордж міг закластися на біткойн: то був його давній приятель Космос у новому тілі.

— Вітаю, шанована професорко, міжзоряна й міжпланетна мандрівнице, королево космічних порталів і донько найповажанішого Еріка Белліса, якого нам усім так бракує, — чемно привітав він Енні, простягнувши свою металеву руку.

«Це точно Космос, — подумав Джордж. — Бо хто ще міг так її зустріти?»

— Вітаю, вірний мій друже, — усміхнулася Енні.

Джордж збагнув, що вона теж про все відразу здогадалася.

— Дякую, що прийшов.

— Ніхто більше не захотів, — прошепотів замаскований Космос, якого раніше звали Емпіреєм. — Всі засіли у Великій вежі Дампа й ламають голови, що робити, коли ти там опинишся.

Джордж мало не розреготався. Нарешті вони утрьох знову зустрілися в далекому майбутньому, але з них тільки він був тим хлопчаком з давніх часів, коли вони товаришували. Енні стала доросла, впевнена, загартована й смілива. Космос, схоже, набув здатності жити в чиємусь тілі — хай навіть механічному — і вести таємне життя урядового андроїда. А Джордж так і залишився хлопчиськом, який намагається