Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

Вона потисла руку Червоним Крилам і моїй мамі, сказавши, що рада їх бачити, потім узяла й мене за руку і вигукнула:

— О, так це Маленька Видра, майбутній ловець орлів?

Я дуже зрадів, що вона покликала нас у свій дім, і сказав їй про це, але більше не міг вимовити й слова. Я був спантеличений і наляканий: уперше в житті мені потисли руку. Вітаючись, білі завжди трясуть один одному руку; цей звичай мені видався дуже дивним.

Жінка-Птаха почастувала нас м’ясом, кавою, сухарями і патокою. Сухарі й патоку я їв уперше, те й те мені припало до смаку. Коли ми поїли, до кімнати зайшов Довге Волосся. Був він високий на зріст, кремезний, з довгим волоссям; ішов твердим кроком і голову тримав високо. Підійшовши до нас, він потис руку спочатку Червоним Крилам, потім моїй мамі і нарешті мені. З Швидким Бігуном він бачився раніше. Добре говорив нашою мовою: напевно, Жінка-Птаха навчила. Обернувшись до Швидкого Бігуна, він спитав:

— Так це і є твій небіж, Маленька Видра, про якого ти мені розповідав?

Потім він обернувся до мене.

— Я радий, що ми з тобою зустрілися. Твій дядько сказав, що ти хочеш стати ловцем орлів. Ти ще молодий для такої небезпечної роботи, але в твоїх жилах тече славна кров пікуні, а я помітив, що пікуні завжди домагаються того, чого хочуть. Чому ж ти не купиш собі рушницю? Я чув, що ти мрієш про неї.

— Авжеж, мені дуже хочеться мати рушницю, але шкурок у мене мало, тож нічим заплатити, — відповів я.

— Якщо я дам тобі зараз рушницю, скажи, ти заплатиш мені сорок шкурок за неї і п’ять за порох, коли в тебе будуть ці шкурки?

Я так зрадів, що не міг вимовити й слова. Нарешті, опанувавши себе, підняв руки до неба і вигукнув:

— Присягаюся Сонцем, що віддам тобі сорок п’ять шкурок, якщо буду живий!

— Молодчина! Я тобі вірю. Рушниця твоя! Іди й візьми її.

Ми всі пішли за ним до сусідньої кімнати, де зберігалися його папери й речі, кулі й чотири коробки з пістонами, потім він зняв зі стіни ріг для пороху і торбинку для куль.

— Бери, це все твоє, — сказав він мені. — Таких рушниць нема в крамниці, дружина попросила, щоб я дав тобі одну з моїх.

О, який я був щасливий! Схопивши рушницю, я притис її до грудей.

— Віддай за рушницю ті шістнадцять шкурок, які ти подарував мені й бабусі, — порадила мама. — Решту принесеш згодом.

— Ні, вони вам потрібні, я не можу їх забрати у вас, — відповів я.

— Слушно, юначе пікуні! Ніколи не відбирай того, що ти подарував, — підтримав мене Довге Волосся.

Так мені дісталася перша рушниця.

Пополудні, коли мама з бабусею вимінювали шкурки, я стояв збоку і спостерігав за ними. Кожна купила собі ковдру, ножа, червоної фарби і багато намист, а від своїх покупок вони раділи не менше, ніж я від рушниці. Навіть бабуся всміхалася аж до вух і мугикала пісню, коли ми верхи поверталися до табору.

На Молочній річці ми прожили сім днів. Ці дні видалися для мене нескінченно довгими, адже я мріяв швидше переселитися до річки Стріли. Вечори я проводив у вігвамі Червоних Крил, і старий розповідав мені про ловлю орлів. Удень я ходив на полювання, прихопивши з собою Сінускі й Ніпоку. Я хотів привчити молодого вовка до пострілів; Сінускі, його друга мати, не полохалась пострілу і відразу ж кидалася слідом за пораненим звіром.

Першого дня я підстрелив білохвостого оленя, і він упав на місці. Ніпока не злякався пострілу, проте не побіг за собакою, коли вона метнулася до вбитого оленя й вгризлася зубами йому в горло. Ніпока дивився то на неї, то на мене і, здавалося, не знав, що йому робити. Повертаючись до табору, я підстрелив куріпку, і Ніпока, побачивши, як вона тріпочеться і б’ється на землі, кинувся до неї, а Сінускі сіла й стала дивитись на нього… Він довго рвав, підкидав птаху, вимазав кров’ю всю мордочку і, нарешті, з’їв м’ясо з пір’ям. У цьому він не схожий був на Сінускі, що не доторкалася до птахів. Як і ми, вона любила тільки «справжнє м’ясо».

Я вирішив, що молодий вовк кінець кінцем навчиться вистежувати дичину і буде для мене хорошим помічником. Наступного дня я важко поранив білохвостого оленя, який, похитуючись, зник у хащах. Ніпока, втративши з очей оленя, не захотів кинутися в погоню слідом за Сінускі. Здираючи шкуру з тварини, я прив’язав Ніпоку до дерева. Я вирішив, що не дам йому до закінчення полювання ні м’яса, ні крові.

Невдовзі мені вдалося натрапити на чорнохвостого оленя, і вовк бачив, як він дременув од мене. Я вистрілив. Звір упав і покотився схилом. Собака, а за нею і Ніпока підлетіли до нього, і Сінускі схопила його за горло, але відразу поступилася місцем молодому вовкові, який сердито гарчав і крутив пухнастим хвостом. Я зробив надріз на шиї оленя і дозволив Ніпоці напитися крові. Тепер я знав, що він буде мені помічником. Повернувшись до табору, я довго вчив його лежати не рухаючись біля мене, аж поки дозволю йому встати. Виявилося, що навчити цього нелегко й мені доведеться з ним ще поморочитись.

Коли наші мисливці поспродували хутро і шкури, ми знялися з табору, переправилися через Велику річку й попрямували на південь. Третього дня надвечір ми розбили табір у долині Стріли. Долина була надто вузька, по краях її височіли скелі. Я чув, що тут водиться багато дичини, і, як виявилося, мисливці не перебільшували. На рівнині паслися стада бізонів і антилоп, у глибоких, порослих лісом ярах на кожному кроці траплялися олені, лосі, а на берегах струмків жили бобри; тут вони не будували загат, певно, знали, що під час повені жодна гребля не витримав.

У долині Стріли ми стали табором надовго. Ось чому вже наступного дня я вирушив на полювання, щоб привезти м’яса для нашої сім’ї і для сім’ї Червоних Крил. Супроводжували мене мама й бабуся. Ми піднімалися стежкою, що вела з глибокого яру на рівнину південніше від річки. Зійшовши схилом нагору, ми побачили великі стада бізонів. Вони рухалися назустріч нам, напевно, спускалися на водопій до річки.

Ми сховалися край яру, жінки позлазили з коней. Я віддав рушницю мамі й дістав лук та стріли. Піді мною був кінь Червоних Крил, і я сподівався на щасливе полювання.

Вітер дув мені в обличчя.