Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

Не встиг я виїхати на рівнину, як мій кінь почув запах бізонів, і я ледве втримав його. Невдовзі я побачив горби ватажків стада, потім їхні голови. Я попустив повід, і мій кінь навскач миттю досяг стада. Воно круто розвернулося й помчало назад. Вибравши велику самку, я підлетів до неї, натягнув тятиву, і стріла впилася їй у бік. Кров заструменіла в неї з ніздрів. Не зупиняючись, я під’їхав упритул до другої самки і вистрілив у спину. Вона важко гепнула на землю, а я, вибираючи ще більшу тварину, помітив попереду якусь білу пляму.

Як закалатало в мене серце! Невже мені пощастило побачити білого бізона? В цю мить стадо, обминаючи скелю, розділилося на два потоки, і я чітко розгледів бізона, білого з голови до ніг.

Мій кінь летів галопом, але я безжалісно поганяв його. Тварини розбігалися переді мною. Я настиг білого бізона. Побачивши мене, він помчав ще швидше. Мій кінь не відставав од нього, я вистрілив, але тільки легко його поранив. Він високо підстрибнув і припустив ще дужче. Ніколи ще я не бачив такого прудкого бізона! Він випередив стадо, я мчав за ним. Мені здалося, що він вибивається з сил від втрати крові.

Змилений кінь нісся щодуху, і відстань між мною та бізоном поступово скорочувалася. Нарешті я догнав його і вдруге вже не схибив. Стріла влучила йому в серце, і він упав на землю. Я зіскочив з коня й підбіг до нього. Не вірилося, що на мою долю випало таке щастя. Невже я справді вбив білого бізона — священну тварину, обрану Сонцем?

Мама й бабуся, що слідкували за погонею, під’їхали до мене. Бабуся голосно вигукувала моє ім’я.

— Цього білого бізона ти повинен принести в жертву Сонцю! — сказала вона.

Але здирати шкуру зі священної тварини міг тільки жрець Сонця. Моя мама помчала назад, у табір, по старого Червоні Крила.

Ми пішли до забитих мною самиць, і наші руки тремтіли від хвилювання, коли ми білували туші й краяли м’ясо. Потім ми повернулися до білого бізона, і бабуся призналася, що за все своє довге життя вона бачила тільки чотирьох священних тварин. Проте я розізлився на неї: вона хотіла, щоб ми з білою шкурою подалися на північ, до племені кайна, коли настане місяць Стиглих Ягід і кайна будуватимуть вігвам на честь Сонця.

Було над полудень, коли на рівнині показалися вершники. Червоні Крила та інші жерці Сонця, а також Самотній Ходак і вожді кланів їхали попереду, за ними — чоловіки, жінки, діти. Жерці й вожді зупинилися біля туші білого бізона, а решта людей стали великим колом і, тішачись убитою твариною, прославляли мене.

Дружина Червоних Крил, та «що сидить поруч нього», привезла його Люльку Грому і в’язку хмизу. За кілька кроків від туші вона розвела багаття. Довкола нього з’юрмилися жерці Сонця, вожді, а Червоні Крила стояв біля мене. Він спалив на вогні жменю духмяної трави і обкурив себе димом, потім було проспівано чотири священні пісні і вийнято з покрову люльку. Високо піднявши її, старий звернувся з молитвою до Сонця, не забувши згадати про мене, того, хто вбив священну тварину.

В жертву ми принесли поки що м’ясо білого бізона, а шкуру треба було спочатку вичинити й розмалювати.

Потім ми встали, наблизилися до бізона і по черзі почали здирати з нього шкуру. її ми віддали дружині Червоних Крил, вона мала повернути її назад уже вичиненою і розмальованою. Схилившись над тушею, старий вигукнув, звертаючись до Сонця:

— Тобі ми залишаємо священне м’ясо! Будь милостиве до всіх нас!

Церемонія скінчилася. Люди посідали на коней і помчали в напрямку табору. Червоні Крила дбайливо загорнув люльку, передав її дружині і звернувся до мене:

— Ходімо! Сьогодні великий день — ти вбив священного білого бізона, і я покажу тобі, де слід копати пастку на орлів.

Узявши з маминих рук рушницю, я звелів їй і бабусі відвезти додому м’ясо вбитих самок, а сам подався слідом за Червоними Крилами. Ми поїхали на південь, до високої гори, на якій, за словами старого, часто відпочивали орли. І справді, коли ми дерлися крутим схилом, над горою ширяли чотири величезні птахи.

Коні засапалися. Нарешті ми виїхали на вершину гори, і я побачив вузенький майданчик завдовжки п’ятдесят кроків. На його східному краї містилася пастка, закидана наполовину землею і гнилим листям. Це була пастка Червоних Крил, багато літ тому він спіймав тут сім орлів.

Старий сказав мені, що лопата його лежить десь на східному схилі, куди він її пожбурив. Я спустився й знайшов її; вона була виготовлена з лопатки бізона і від часу зробилася жовто-зеленою. Я плигнув у яму і заходився згрібати землю, хмиз і листя на мою шкіряну ковдру. Зв’язавши кінці ковдри, я передав її старому, і той відніс її чимдалі й висипав сміття на схил гори. Ми працювали не спочиваючи, аж поки очистили яму. Пастка з прямовисними стінами і гладенькою долівкою була таки глибоченька; коли я ставав у ній на повен зріст, то збоку виднілася тільки моя голова. Старий був задоволений. Він знову нагадав, що орли частенько спускаються на вершину гори і тут для мене почнеться стежка ловців. На зворотному шляху він співав священних пісень. До табору ми повернулися смерком.

Уранці мама з бабусею привезли до пастки кілька в’язок вербових гілок, а наступного дня я пішов на полювання. Мені потрібна була принада для орлів. Я хотів убити вовка і зробити з нього опудало.

У цьому краї водилося чимало вовків, але мені ні разу не вдавалося наблизитись до них на відстань рушничного пострілу. Рано-вранці я залишив табір і спустився до стежки, протоптаної бізонами. Стежка петляла в яру і вела до річки. Зі східного боку в яру височіла скеля, я видерся на неї і причаївся за кущами. Я знав, що вовки завжди біжать слідом за стадами бізонів, тим паче що на курній стежці я розгледів відбитки вовчих лап.

— Бізони, спраглі бізони, ідіть на водопій до річки! Вовки, голодні вовки, біжіть слідом за бізонами! — шепотів я.

Чекати довелося недовго. Далеко в яру з’явилася хмара куряви. Яр був вузький, наче змія звивався, і стада я не бачив. Проте відразу збагнув, що то бізони йдуть до водопою. Я не зводив очей із хмари куряви. Нарешті показалися ватажки. Забачивши воду, вони побігли щодуху. Вітер дув мені в обличчя, пилюка сліпила очі. Темною лавиною стадо нестримно котилося