Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

Я прикипів очима до стежки. Насамкінець з’явилися старі бізони — самці, облізлі, з тупими рогами. Вони пленталися позаду, один із них кульгав. За ними, на відстані ста кроків, бігли один за одним семеро вовків, висолопивши язики, вкриті з ніг до голови пилюгою.

Коли вони минали скелю, я завив по-вовчому. Вони стали, нашорошивши вуха, не відаючи, звідки лине виття. Тоді я прицілився у ватажка і спустив курок. Бах! Вовк упав і задригався в пилюзі. Решта повернули назад і через хвилю зникли з очей. З громовим тупотом дременули бізони. Коли я спустився у яр, вовк лежав мертвий. Обережно я злупив шкуру, не відтинаючи ніг, поквапився додому. Я віддав шкуру Червоним Крилам, який обіцяв набити її травою.

Наступного дня старий знову поїхав зі мною до пастки. Ми довгенько там поморочилися, накриваючи яму гілками і травою; в дашку з одного краю ми лишили дірку, крізь яку я мав залазити до ями, а потім закладати її патиками. Щиро кажучи, працював тільки старий, я ж пособляв йому, підносячи вербове гілля, оберемки трави. З цікавістю стежив я, як він дбайливо споруджував дах, по кілька разів перекладаючи з місця на місце палиці. Коли він поклав останній оберемок трави, годі було розпізнати, де кінчається настил, а де починається лужок.

Старий звелів мені опуститися в яму й оглянути дах ізнизу. Я неабияк здивувався, побачивши, що настил над головою ріденький, як решето, і в широкі просвіти видно небо. Роздосадуваний цим, я виліз із ями.

— Я думав, що дах щільний, а він, виявляється, як решето, в дірках! — вигукнув я. — Його слід переробити. Якщо я заховаюся в цій пастці, орел, звичайно, мене помітить і полетить геть!

Старий засміявся і мовив:

— Я чекав, що ти це скажеш. А зараз підійди до самого краю пастки і подивися вниз.

Сказавши так, він просунув у дірку своє біле шкіряне покривало, а я, хоч як напружував зір, не бачив нічого, крім трави, що покривала настил.

— Що ж це означав? — здивувався я. — Нічого не розумію. Чому всі просвіти й дірки пропадають, якщо дивитися на них зверху?

Старий знову зареготав.

— Просвіти лишились, але ні ти, ні орел їх не побачите, бо нагорі світло, а в ямі напівтемрява. Якщо ти дивишся на дах ізнизу, світло проникає в усі шпарини, і можна розгледіти кожен патичок, кожен жмуток трави. Не забудь, що орел уночі, навіть смерком нічого не бачить; він любить сонце і яскраве денне світло. А зараз подай мені ковдру й поїдемо додому.

Я знову заліз у пастку, взяв ковдру і, задерши голову, побачив старого, який стояв на краю ями.

— Ти мене бачиш? — вигукнув я.

— Ні, звичайно, не бачу! — відповів він.

Я видряпався нагору. Тепер я був упевнений, що орел мене не побачить. І все-таки я не розумів, чому знизу настил здається дірявим, а зверху не видно жодного просвіту. Цілу дорогу я морочив собі цим голову.

Коли яма була готова, опудало вовка набите, я мусив чотири дні молитися — по одному дню на кожну сторону світу. Так чинять перед тим, як спуститися в пастку, усі ловці орлів. Я не знав цих молитов, але Червоні Крила навчив мене їх, а потім разом зі мною поїхав до лісу, де я приніс у жертву Сонцю пару гарних мокасинів.

Четвертого дня надвечір старий звелів поставити «вігвам потіння». Разом зі мною потів він сам, а також інші жерці Сонця. Всі ми співали священних пісень і молилися богам, щоб уберегли нас від орлиних пазурів і дзьоба, а Червоні Крила зняв усі покрови з Люльки Грому. Тоді, тримаючи Люльку Грому, я звернувся до Сонця з молитвою, попросив помочі також у Першого Крука.

Наступного ранку я прокинувся вдосвіта й осідлав двох коней — для себе і для Червоних Крил, який забажав мене провести. Я не снідав — ловці орлів постують, аж поки не спіймають здобич. Чекаючи на нього, я віддавав розпорядження мамі й бабусі (так звелів старий).

— Жінки, я йду ловити орлів. Поки не вернуся, ви не повинні торкатися ні шила, ні голки, ні шипшини. Нічого гострого й колючого не беріть у руки, якщо не хочете, щоб орел устромив у мене свої гострі пазурі. І думайте про мене повсякчас.

Коли я замовк, мама заплакала, кивнула головою й не зронила ні слова, а бабуся голосно мовила:

— Іди й не хвилюйся, ми робитимемо так, як ти кажеш. А коли спустишся в пастку, благай богів, щоб вони додали мудрості, якої тобі бракує. Якщо ж чорна смерть зробить на тобі позначку, то не ми цьому виною.

— О, який у тебе презлющий язик! — вигукнула мама. — Жорстока ти жінка.

— Не жорстока, а мудра! Я зичу йому добра! — спересердя пробубоніла стара.

Мене окликнув Червоні Крила. Він уже сидів на коні, поклавши перед собою опудало вовка. Ми виїхали з долини і до сходу сонця прибули на вершину гори. На сході, в блакиті неба, ширяли чотири орли. Старий сказав, що це добра ознака, а чотири — священне число. Набитому травою вовку він надрізав шкіру й запхав туди великий шматок бізонячої печінки, а потім поклав опудало на настил. Коли я спустився в пастку, він старанно заклав патиками й травою дірку, крізь яку я влазив, дав мені останню пораду й поїхав, тримаючи на поводі мого коня. Він обіцяв повернутися сюди надвечір.

Залишившись на самоті, я ліг горілиць і задивився в просвіти на сине небо. Який я був щасливий! Як мені хотілося, щоб Самотній Чоловік, інші жерці племені кайна побачили мене в цю мить! Вони переконували, що я зможу стати ловцем орлів, коли мине багато зим, а я домігся свого за одне літо, та й літо ще не скінчилося! Я постував, гартував своє тіло, в бою з ворогами я довів, що можу подолати страх, я пройшов через усі випробування і завдяки старому доброму жерцю став ловцем орлів.

Високо над горою ширяло четверо орлів. Я почав молитися Першому Крукові, Сонцю, Нічному Світилу і всім богам, небесним і земним. Я замугикав пісню Давнього Вовка, а на душі в мене було так мило та любо!

Коли сонце застигло у високості, у мене ворухнувся перший сумнів: а що, як жоден орел не сяде на опудало вовка? Я намагався заспокоїти себе і пригадував розповіді ловців. Траплялося, що дехто кілька днів просиджував у пастці, очікуючи птаха. Але