Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

світ анонімний документ, в котрому йшлося про «існування… антирадянської організації, яка має навіть свій пароль. Становище ускладнювалось ще й тим, що „патріота“ хтось побив у момент підслуховування… Тому [аспірантами] одночасно займались міліція і спеціальна комісія, створена в Академії наук»[360].

Утім, усе обійшлося. Крамольних науковців «узяли на олівець», але все обмежилося доганами. Академічна ж комісія встановила, що жодної організації не існує, а за пароль «були помилково сприйняті підслухані слова: „Подонок, открой!“»[361].

Мало це розслідування й практичну користь: аби аспіранти поменше слухали «ворожі голоси», як тоді називали передачі західних радіостанцій, комісія Академії наук прийняла рішення про радіофікацію гуртожитку.

Хай там як, а мешканці блоку таки добряче полякались. Саме тоді до них і поселили Василя Стуса.

Певна річ, довіри до новоприбулого не було: стукач, кого ж іще можуть поселити в блок до неблагонадійних?

Не був у захопленні від Василя й сусід по кімнаті. Прийшовши за кілька днів до Леоніда Селезненка, пожалівся:

— Поселили до мене якусь таку дивну людину. Поет, каже. Ходить, вірші читає, щось бурмоче собі під ніс… Коротше, дивак якийсь «здвинутий»[362].

Втім, кригу у взаєминах між аспірантами було розтоплено доволі швидко. Особливо сприяв цьому Леонід, Льоня Селезненко, який на кілька років став одним із найближчих приятелів Василя.

Десь серединою листопада 1963-го він приніс до Осетрова чимало польських журналів, які дістав у вдячність за те, що на прохання Ярослава Ісаєвича погодився бути перекладачем для групи польських істориків і науковців.

Почалася балачка. За якийсь час Осетров заснув, а Леонід із Василем «проговорили до глибокої ночі. Треба сказати, — згадував Селезненко, — що був [Василь] дуже приязний… Вважаю, що я просто підійшов йому, або він дуже добре відчував людину. Ми з ним на всякі теми говорили. Вийняв він валізку з-під ліжка і показав мені, наприклад фотографії, передруки з якихось старих газет чи книжок. Там Петлюра був чи Коновалець. Я з побоюванням дивився, і з побоюванням не за себе, а за нього. Розумієте, з першого разу! Це вже десь біля другої ночі…»[363]

Так зав'язалася перша київська Василева дружба. Важко сказати, чим привабив завжди врівноваженого й зібраного Василя щирий, але м'якотілий, майже аморфний Леонід, але приязнь виникла майже відразу. До того ж, роль Селезненка у введенні Василя до київського інтелектуального товариства важко перебільшити.

Аспірант-хімік, який цікавився поезією та літературою, мав непогані зв'язки як у технічній, так і в гуманітарній сферах, відкривав прибульцю двері до майже закритих київських товариств. Клуб творчої молоді вже зазнавав значного тиску з боку влади; другою половиною 1963-го в офіційній пресі майже припиняють публікувати більшість літератів-шістдесятників, і вони змушені друкувати найбільш гострі й полемічні статті в самвидаві[364], який передбачає закритість кола.

Ув Інституті процес входження до колективу також затягувався. Старші — І. Світличний та М. Коцюбинська — вже мали певне становище, тож аспірантові зовсім не випадало набиватися до них у друзі. Такі ж, як і він, аспіранти давно перезнайомлені між собою, а відділове життя було досить одноманітним. Та й можливість користуватися багатющою бібліотекою Інституту літератури майже не залишала часу на встановлення більш тісних контактів з колегами.

Інша річ — гуртожиток. Навіть попри певні підозри, які легко було зрозуміти, Василь швидко знайомиться з товаришами. Саме можливість подолати відчуження й підштовхнула його похизуватися перед Селезненком своїми вирізками: ми хоч і донецькі, але теж дещо знаємо. І Льоня віддячував йому тим же. Потребуючи чоловічої дружби й маючи потребу в інтелектуальних розмовах, він знайшов у Василеві освіченого товариша і доброго друга, допомагав йому заводити нові знайомства, повідомляв про цікаві події в житті Києва. А головне — був цілковитою протилежністю того, що Василь зустрів ув Інституті.

Поступово Стус втягувався в цікаве, але доволі одноманітне аспірантсько-інститутське життя: нудні вчені ради, комсомольські збори, дещо цікавіші й жвавіші засідання відділу, нагнітання розмов про роль «бійців ідеологічного фронту», якими мають бути співробітники та аспіранти Інституту літератури. Утім, неправдою буде стверджувати, що це надто дошкуляло. Адже завжди можна було вирватися до бібліотеки, на лекції з філософії чи німецької мови. Та й коло друзів, яке поступово формувалося з колеґ-аспірантів, дедалі ширшало.

Стус активно відвідує майже всі літературні вечори, намагаючись бодай у такий спосіб безнадійно встигнути за приступкою останнього вагона в поїзді «оттєпєль», який дедалі швидше зникав за видноколом сучасности, залишаючись приємним, і не більше, спогадом минулого.

Десь наприкінці листопада Василь ближче знайомиться з Іваном Світличним, який обіймав посаду відповідального секретаря журналу «Радянське літературознавство»[365]. Розмови з ним лише підтвердили загалом невеселі київські враження, коли ніяк не можеш збутися відчуття, що безнадійно запізнився на свято.

4 грудня 1963-го Стус нотує враження від київської атмосфери: «Після літнього вечора Лесі Українки (30 липня) досі не можуть розплутати, що і як[366]. Справа стоїть так, що ніколи такого не було. А тут закидають то Борису Дмитровичу [Антоненку-Давидовичу], то Михайлині [Коцюбинській] організацію всього цього. Останнє відбилось у рішення обкому, де перекручені факти (Л. Костенко etc). У Симоненка смертельний рак. Кажуть — невиліковний. „Известия“ зустріли роковини Котляревського досить оригінально. Про це казав, відповідаючи на запитання, М. Рильський на вечорі у будинкові вчителя.

Я згадав про Симоненка під час зустрічі в Івана [Світличного]. Вусань, що грубо жартує, але господарям подобається. За мій вірш („Чорним пророкам“) сказав, що даремно пожалів кулі. Мені він видався кулішеподібним, з його ж пихою, з його ж, може, заздрістю (а втім, може, це була українська невіра — йшлося про „Тополю“ Вінграновського й Довженка). Але він був певний себе, своєї ваги, і це мені не дуже подобалось, бо його збірочка була для мене не неабиякою.

2 [грудня 1963 р.] В Спілці обговорювали нас чотирьох[367]. Все навколо Холодного йшлося. Його робітнича група — дурні адепти. Светр кольорово-строкатий, непричесане волосся, маніфест і дивацькі вірші. Поет на 5 %, на 95 % — чортовиння. За ним 5—6 його адептів — робітників і студентів. Промацували ланцюг: Холодний — геній — Маяковський — партія — народ — комунізм. Холодний про Шевченка („вжар гопака, Тарасе“). Це відвічно загрозливе хохлацтво. Іван Світличний написав статтю про мову. Це, звичайно, немало як на наші умови і нашу фронду.

Над поезією слід замислитись. Треба брати глибше й ширше. Треба вирвати себе із класицистичної позолоти бодрячків і бадьористости. Є горе, але горе світанне. І це треба завжди мати перед очима.

24.12.1963 р. В неділю, 15 грудня, ховали Симоненка. Приїздили кияни, львів'яни (серед них — Дзюба). Промови