Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

Нехай ти хвилі не піймаєш,

Її по ритмах віднайдеш.

Дорогу в кроках відміряєш,

Бо шлях — без граней і без меж.

Даремні серця довгі трени,

Даремний жаль і марний біль.

Вітри перуть твої знамена

Над спокоєм пригаслих піль.

(1.6.62)[355]

Та не одними національними болями і проблемами живе людина. Власне, вони стають справжніми, не декларованими лише тоді, коли проростають з реального життя, з помилок, з досвіду поразок і перемог. Бо інакше вони лише схема, непереконлива декларація, якій не ймеш віри. Стусові ж віриш, бо він не ховається за досвід інших, а виставляє на показ ґулі й теми, які можна було б приховати. Бодай для того, аби не шокувати, не порушувати традиції. Молодий Стус сміливо вводить до тканини вірша тілесність, ховаючи її, щоправда, в нагромадженні образів і метафор:

В ТРАНСІ

Ти ніби хвиля.

Хвиля піді мною

на мить застигла,

на єдину мить,

гойднула раптом

злегка головою

і виросла

і вигнулась дугою,

а лук не лопне,

лук любов'ю снить.

Шалено вітер

обрії гойда.

Вже мариться —

вітрило світанкове

на обрії заграло загадково

і йде назустріч.

Прагни. Не біда.

Ні, не біда,

що хтось на абордаж

спішив зійтись

у боротьбі гарячій,

неголена кололась борода,

і руки прагли,

і уста юначі.

Так довго прагнув

я тоді борні,

забракло слів,

і руки мов набрякли,

ніч відступала

крізь кривавий сон.

Я йшов по втомі.

Ти ж, потиху, плакала[356].

До цієї замальовки мало що можна додати. Тілесність (не оголена, та все ж) не ховається за фасадом романтичних казок, а перетворюється у досвід: це і біль утрат, і визнання помилок молодечих зальотів, і прикрість від помилкових захоплень… Молодий поет говорить про це у вірші, бо розвиток — це вихід за грань осягненого й дозволеного. І саме такого виходу прагне його творча натура, паралельно навчаючись робити це так, щоб бути почутим.

Для проходження університетів цієї майстерности він і потребував Києва, нових друзів, нових вражень та відчуттів.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Стус Василь. Твори у чотирьох томах (шести книгах). З додатковими 5 і 6 (удвох книгах) томами. — Л.: ВС «Просвіта», 1994—1999.

2. «Щоденник» Василя Стуса 1962—1963 pp. — Зберігається: ІЛ НАН України, Відділ рукописних фондів і текстології, Ф. 170, од. зб. 1200.

3. Вербиченко Володимир. Вістря пласта. —К.: ДП «Редакція журналу «Охорона праці», 2004, 150 с.

4. Не відлюбив свою тривогу ранню. Василь Стус — поет і людина. Спогади, статті, листи, поезії. — К.: Український письменник, 1993, 400 с.

5. Стус Дмитро. Життя і творчість Василя Стуса. — К.: Фотовідеосервіс, 1992, 88 с.

6. Довідник з історії України (А — Я). — К.: Генеза, 2002, 1136 с.

7. Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х років. — К.: Либідь, 1995, 224 с.

8. Загальний зошит Василя Стуса у фіолетовій обкладинці. — Зберігається: ІЛ НАНУ, Фонд 170, од. зб. 743.

БАСТІОН ВЛАСНОГО «Я»

(1963—1965)

1 листопада 1963-го року[357] — день Стусової перемоги. Він нарешті примусив Київ прийняти його.

Понад усе Василь прагнув нових знайомств із людьми, про яких стільки чув від товаришів та випадкових друзів. Імена Світличного, Дзюби, Симоненка, Драча інтригували, і він підсвідомо був переконаний, що якщо не всі, то принаймні частина з них стане йому добрими приятелями.

Але ж чи не розчарується він у них?

А вони — у ньому? Василь гнав від себе ці непрошені думки, під'їжджаючи до Київського вокзалу й намагаючись розчинитися в думках про літературу та майбутню аспірантуру. Стільки років він вимріював цю працю, це, цілком нове, становище, і от його мрії здійснюються.

Але спершу — про тлінне.

Гуртожиток, куди поселили молодого аспіранта, губився в одноповерховій приватній забудові, дисонансом якій виглядали три п'ятиповерхові будинки й гуртожиток аспірантів на вулиці Капітанівській, 59[358]. Його погляд спинився на безлистих стовбурах пізньоосінніх дерев, що вражали своєю оголеністю й якоюсь беззахисністю. Вдалині він бачив край великого лісового масиву, який губився за видноколом. Чомусь усе це спроектувалося на власні думки: довкола все таке безборонне, нестале, а недалекий ліс, по якому, він певен, ще не раз доведеться бродити, лякав і своєю безкраїстю, і можливістю розчинитися в ньому. «Чи не загублюся й я в цьому чортячому новому місті, де людей, і то — непересічних, так само багато, як дерев у тому лісі?..»

Прийти до тями примусила мжичка, якою прорвалося низьке, затягнуте хмарами небо. «Треба прискорити пошуки цього гуртожитку, — подумав Василь, — час на роздуми ще буде». Він поспішав, бо зовсім не хотілося, аби промокли книжки, та й змінного одягу було зовсім небагато.

Шукати, втім, довелося недовго. До п'ятиповерхівок, що тулилися неподалік, вивела асфальтована вулиця. Там відразу вказали на будівлю гуртожитку.

Поселили аж на п'ятий поверх. До кімнати Володимира Осетрова, аспіранта з Інституту ботаніки[359]. В тій кімнаті саме звільнилося місце, бо Микола Дубик, який ділив скромну аспірантську площу з Осетровим, перебрався до іншого блоку.

Обставини цього «добровільно-примусового» переселення змушують згадати про них окремо.

Російськомовна компанія аспірантів, якій випало вчитися в Києві під час відлиги, жила доволі бідно, але весело. Молоді люди цікавилися всім на світі. Особливо ж — новинами суспільно-політичного, наукового й мистецького життя. Щоправда, українська література мало цікавила майбутніх сусідів Василя, які поза колом своїх наукових уподобань — а там були хіміки, фізики, ботаніки, — знаходили час лише для резонансних мистецьких явищ. Україніка ж до цього кола не потрапляла, тому більшість учорашніх вихідців із села свідомо намагалася навіть у побуті перейти на російську, лякаючи оточуючих потворним акцентом.

Збиралися найчастіше в кімнаті Осетрова-Дубика. Слухали «Голос Америки», вели гострі суперечки на суспільні теми, пили, водили жінок чи просто вихвалялися подвигами на цьому фронті, розповідали «солоні» чи гострі політичні анекдоти, ділилися успіхами та розраджувалися спиртним після тимчасових поразок. Одним словом — усе як і скрізь і в усі часи. Найталановитіші вихідці з бідніших верств суспільства завдяки своєму таланту прорвалися до столиці місцевого значення й готували себе до майбутніх звершень. Вони вже встигли відчути й приємність локальної перемоги, бо статус аспіранта, а в перспективі — наукового співробітника, в СРСР був майже ґарантією заможного, наповненого життя в науці, де й дозволено більше ніж деінде, і можливості інші, і перспективи, і… А тут іще «відлига», на яку випав час їхнього студентства. Страх минув, от і дозволяли відкрито полемізувати на різні теми.

Проте М. Дубик виявився сексотом. За його підписом з'явився на