Лариса Володимирівна Денисенко - Нова стара баба

Коли я п’ю з твоїх горнят, то потім їх мию, ну, не завжди, а тільки тоді, якщо не забуду. Рушники твої взагалі рідко хапаю, звісно, що й таке буває.

Усе ж вони варті одне одного. Еріка та Рудий.

Рудий скидає зі столу своє горнятко, підхоплюється, каже, що вже півгодини, як він має бути на знімальному майданчику, й біжить до дверей. Еріка вирушає за ним.

– Може, подати щось, нічого не забув, Руді? – У неї лагідний голос, такий солодкий, наче слина після льодяників.

Рудий хапає куртку й хутко вибігає за двері.

– А де прощальний поцілунок? – удавано обурюється Еріка.

– Пішла ти під три чорти! – лунає за дверима.

– О, це слова справжнього чоловіка. Біжи, біжи, запізнишся на репетицію, козел, – радісно відгукується Еріка.

– Чому ви з Рудим не можете нормально спілкуватися? – Уже вкотре я порушую цю тему. Тему їхніх стосунків.

Еріка саме почала готувати нам сніданок, вона зітхає.

– Ой летіли в день осінній дикі гуси до самотньої верби, там, де двоє – там весілля, а де троє – перші ягоди журби, – проспівала і замовкла.

От і думай, Міро, що вона мала на увазі. Дивна пісня, дивна Еріка, щось із цією піснею не те, щось і з Ерікою не те. Але ще щось, щось вагоміше й дуже обачне, стримує мене від запитання: «Що ти мала на увазі, коли заспівала мені цю пісню, Еріко»? Щось мене стримує, смикає за рукав, гальмує.

– Ти не хвилюйся, урешті-решт, усе налагодиться, так не буде завжди, завжди ніколи нічого не буває. У цьому світі мало сталих речей.

– Таких сталих, як моя сліпота?

– Таких, так. Таких сталих речей мало. Усе минеться. Усе минає, минеться й це.

Еріка кудись пішла. Я не стала допитуватись, куди саме. Мені не можна влазити у кожний закапелок її життя, у неї воно було до мене, є своє життя зараз і буде незалежно від того, чекатиму я її в якомусь закапелку чи ні. Хоча мене лякає думка, що у мене може не бути Еріки, що її може не бути в моєму житті. Дивно, за кілька днів ми дуже зблизилися, я розповідала їй такі речі, про які не говорила нікому, навіть Рудому, навіть мамі. Адже Рудий, мама, батько – це найближчі для мене люди, котрим я можу розказати майже все, за винятком дуже особистісних речей або дитячих дурниць, за які трохи соромно. «Майже все» – це багато, насправді це дуже багато. Еріці я розповіла більше, ніж «майже все», щось поміж «майже всім» та «всім». Я переконана: «все» не розповідаєш навіть собі.

Простіше розповісти «все» про когось, от як я розповіла Еріці про Рудого. Так, але Рудий уб’є мене, точніше, захоче вбити, коли дізнається, що Еріці відомо про його дивацтва. Він уже почав мене підозрювати. Та борони Боже!

Із цією думкою я пішла з кухні, щоб зайнятися творчістю, з’явилося натхнення написати пісню, я іноді пишу пісні.

Еріка повернулася і вже щось розставляла на підвіконні, щось важкувате. Щось у кількості п’яти штук (сьогодні я зловживаю словом «щось», та біс із ним).

– Гей, сонна царівно, чим займаєшся?

Я чую, як Еріка перевіряє кімнати, чи є Рудий, чи його немає.

– Пишу пісню, чекай, майже вже дописала, а що ти принесла та ще й у такій кількості? – запитую у неї.

– Пісню? Отже, ти пишеш пісні? Це цікаво, а які? Ті, що я чула на узвозі?

Я посміхнулася.

– Не пам’ятаю, що саме тоді співала. Того дня, тієї хвилини я могла співати будь-що, могла своє, могла народне, могла виконувати щось авторське. Я пишу пісні, які схожі на народні.

– Тим самим займаються Ігор Поклад та Юрій Рибчинський, як мені здається. «Ой летіли дикі гуси» та «Чарівна скрипка» стилізовані під народні пісні, багато хто думає, що вони і є народними.

Виявляється, Еріка добре освідомлена щодо пісенної творчості.

– А ти чимало чого знаєш про пісенну творчість, – вимовляю вголос свою думку.

– Так, цікавлюся трохи, – каже Еріка. – То ти мені заспіваєш свою нову пісню?

І я заспівала Еріці свою нову пісню. Це було вперше, коли мою нову пісню хтось почув раніше за Рудого. Ось вона:

Я вплету, вплету у вінок червоний мак,

То є сором мій, зашарілась я,

А для парубка це буде знак:

Закохалася, я влюбилася.

Я вплету у вінок барвінкову блакить —

Мої сльози це, настраждалася,

Хай коханому він говорить:

Я влюбилася, закохалася.

Ой, вплету я соняховий квіт,

То розлука є… Схаменулася.

Хоч єдиним є він на весь світ,

Не кохає він, не милується.

Я вплету, вплету у вінок червоний мак,

Як те марево, коли віддалася,

Не кохає мене, матінко, юнак,

Я ж влюбилася, закохалася.

– Гарна пісня, дуже гарна пісня, слова мелодійні, – каже Еріка. – А ти талановита, як на мене, ти дуже талановита. – Еріка проспівує перші рядки пісні. – Чудово.

– А ти коли-небудь писала пісні?

– Ні, – відповідає Еріка. – Майже ніколи не писала, утім, я їх завжди запам’ятовую, будь-які пісні. Мені достатньо почути один раз пісню, і вона засідає у моїй голові.

– До цього також треба мати хист, – кажу я. – А невже ти ніколи не писала пісень? Мені здається, у тебе мало б вийти.

Еріка замислилася.

– Ні, по-перше, я не знаю нотної грамоти, тому писати музику не змогла б, а по-друге, вірші у мене також виходять дуже специфічні. Останнього вірша я написала ще у школі, підготувала його на шкільний вечір, то мене мало з піонерів не турнули.

Еріка поринула в спогади. Я люблю, коли вона це робить. Розповіла, що то був вечір, присвячений творчості Агнії Барто.

– Наша класна керівниця сказала, що ми мусимо вибрати такі вірші, які б розтлумачували велич піонерії та комсомолу й оспівували їхню важливість для кожної молодої людини, народженої у СРСР. Вірші мали бути ідейними.

Еріка зовсім забула про поетичний вечір, але їй про це нагадали, до того ж попередили, що вона мусить на вечорі виступити. Саме тоді вона зрозуміла, що книжки Агнії Барто у неї немає, у сусідів так само немає, а вечір невблаганно насувається. Треба було щось робити, Еріка не любила зазнавати поразок. Безвиході не буває. Тому вона вирішила власноруч написати вірша й видати його за поезію видатної дитячої письменниці Агнії Барто.

«Та хто ж знає усі вірші поетів? Ніхто цього не знає, тому ніхто й не помітить. Головне, щоб вірш був ідейним», – практично так розмірковувала Еріка. Ще вона думала, що скласти