Лариса Володимирівна Денисенко - Нова стара баба

тоді покажуть свої фотокартки ще комусь із поганою енергетикою, і цей хтось помітить Рудого і щось не те зробить.

От Рудий запалює вогні! От же ж запальний хлопчак! Це ж треба до такого дійти у своїй параної. Боже, як мені кортить щось встругнути, використовуючи ці його побоювання. Аж руки сверблять. Ернесте, чи чуєш, га, Старигане? Це ж наша людина. Еге-гей, Рудий – цілком наша людина. Мені стало страшенно весело. «Фотография девять на двенадцать с наивной подписью на п-а-а-мять» (Ірина Алєгрова, така собі білявка).

Коли я вовтузився у ліжку, намагаючись заснути, і прокручував цей день (а він же був такий чудовий, цей день), мене також навідала ідея. Ідея фікс. І я написав Рудому записку, таку собі невеличку цидулочку, яка б мала трохи його підбадьорити, адже у нього сьогодні був важкий день, та і взагалі.

Ось такою була моя записка до Рудого: «Слухай. Я несподівано згадала, де тебе бачила. Мене постійно мучила думка, що я тебе десь бачила, і сьогодні я згадала, де саме. Ти не повіриш. Я бачила тебе на фотокартці у таких собі австралійців, які не без дивацтв. Наприклад, за свійську тварину у них вважається скелет рідкісної риби. Вони недовго мешкали у місті, завзяті туристи. Розумієш? Цікавляться архітектурою, пам’ятками давнини. І на знімку, де розкинувся Ватутінський парк, я і побачила твою постать. Я не могла помилитися, бо бачила на тобі той самий одяг, який ти носиш тепер, до того ж добре тебе запам’ятала, ти ж такий красунчик. Не знаю, чому тобі про це кажу, просто мені здалося, що у цьому є якийсь містичний збіг. Правда? Це так прикольно. Добраніч, вибач за попіл. Еріка».

Ви б чули, як він ричав, наче тигр, наче лев. Кепські його справи, не береже себе хлопець, зовсім не береже, почуття гумору розгубив, сердешний. Найнеприємнішим було те, що він учинив галас о п’ятій ранку. Де можна вештатися цілу ніч, якщо ти порядна людина? Я впевнений, що ми з Рудим приречені бути товаришами-нерозлийвода, їй-бо.

Частина восьма

Розмірковування Міри

Ранки рідко бувають добрими. Частіше за все вони, наче зголоднілі за ніч собаки, хапають за голі п’яти обеззброєних, ще застиглих в обіймах сну людей, змушуючи їх пожвавлювати свої рухи, вмиватися, вдягатися, вливати в себе каву, чай або сік і вирушати на роботу, де так само треба вливати в себе каву, сік і намагатися працювати. Я ж вирушила не на роботу, я з тих щасливців, яким не потрібно вранці нікуди поспішати, просто почовгала на кухню. Там панувала тиша, я причаїлася за дверима, вслухаючись у неї. Тому що абсолютна тиша буває лише в оповіданнях, а в житті абсолютна тиша настає тільки тоді, коли тобі надзвичайно лячно.

На кухні уже товклися Рудий та Еріка. Якщо не бачити, чим вони займаються, уявляється досить мирна картина. Рудому, який завжди встає спозаранку, оскільки не любить поспішати на роботу, не до вподоби похапцем заковтувати їжу та питво водночас. Мабуть, зараз він сидів за столом, наминав яєчню з беконом, запивав цю страву кавою, смакував ранкове життя, а також гортав тижневик «Дзеркало тижня», інших вітчизняних газет Рудий не визнавав. Він зазвичай швендяє із кутка у куток, умикає телевізор, радіоприймач, музичний центр і насолоджується звуками, що наповнюють квартиру. Сьогодні все ж таки панувала відносна тиша, повітря було насичене гіркуватим запахом кави. Еріка, мабуть, сиділа на підвіконні, курила й мовчала.

– У нас не палять, скільки можна тобі про це нагадувати? – розпочав балачку Рудий.

Еріка не відповідала. Невже кинула цигарку? Сумнівно.

Я увійшла.

– Доброго ранку, сестро, – привітався Рудий, відкинувши газету на стіл.

– Привіт! Також не спиться? – питає Еріка.

– Привіт, я виспалася, як не дивно. Чи є трохи кави?

– Авжеж, – енергійно відповідає Рудий, підхоплюється, щоб налити кави в моє улюблене горнятко.

Потім він прикінчує яєчню, я п’ю каву, Еріка щось наспівує собі під ніс.

– Чи не час тобі на роботу? – питаю у Рудого, тому що у кухні висить напружене мовчання, яке мене нервує.

Еріка мовчить (її тихі співи звучать захисним фоном), наче її немає, наче вона фігура у музеї мадам Тюссо.

– Зараз-зараз, – відмахується від моїх слів, як від набридливих комашок, Рудий. – Еріко, я можу в тебе щось спитати?

Так, почалося.

– Авжеж, Руді, залюбки тобі відповім.

Еріка говорить із Рудим спеціальним гидотним голосом, зі мною вона так ніколи не поводиться.

– А чи не скажеш ти нам, люба Еріко, чим ти займаєшся? Я маю на увазі, ким і де ти працюєш, я уточнюю своє запитання, щоб не почути твою люб’язну відповідь, що ти сидиш на підвіконні й тобі не дають палити.

Еріка зістрибує з підвіконня.

– Розумієш, я займаюсь індивідуальною трудовою діяльністю.

Рудий, як мені здається, кидає оком на венеційську ляльку.

– А, цілком зрозуміло. Знайомишся з іноземцями, у яких розглядаєш фотокартки. – Рудий робить наголос на слові «фотокартки», це болісна для нього тема, до того ж Еріка щось таке встругнула з фотокартками, Рудий не каже, що саме. Навіщо я їй розповіла про цю проблему мого брата? – Прогулюєшся біля готелів. Я одного не розумію: якщо ти працюєш, люба, то скажи мені: коли? Кожного вечора я бачу тебе у нас, ти така незмінна, як ось цей стіл. – Рудий стукає по столу, хоч би не забився, він такий запальний, коли з’ясовує стосунки. – Що сталося? Може, чимось допомогти? Може, із кимось поговорити?

Рудий розпочав знущання.

Еріка насвистує якусь пісеньку, вона любить насвистувати чи наспівувати пісні.

– Це що ти свистиш, це що, Belle?

Рудий відволікається, він намагається впізнати мотив. У Рудого непоганий слух. Еріка починає співати йому прямо в обличчя:

– Стій, не кидай мене, моя мріє схибнута, лайно з хлопця робить врода молода, і після смерті я не матиму спокою, я душу дияволу віддам за ніч із тобою.

– Українська версія мюзиклу? Несподівано. Цікаво-цікаво. То ти ще й перекладачка? – Рудий, здається, трохи вражений.

– Авжеж, кмітливий ти хлопець, Рудий. За ніч із тобою, я, звісно, душу дияволу не віддам, бо ти хропеш, як супер-бізон. Душу не віддам, не кажучи вже про гроші. Але твоє запитання я не забула. – Еріка перестала співати. – Розумієш, я не працюю вечорами темними, бо відмінили усі вечорниці, тому що у нас карантин. Ну, я маю на увазі, що у наш час, добу поширення СНІДу, різне трапляється: не встигнеш оком кліпнути, як причепиться якась хвороба. Це страшне, життя стало таким небезпечним, але ти не хвилюйся, тобі нема чого хвилюватися.