Брем Стокер - Граф Дракула

того американця, який теж віддав їй свою кров. Потім усім нам доведеться багато попрацювати. Я дійду з тобою до Пікаділлі і пообідаю там, оскільки мені необхідно ще раз повернутися сюди до заходу сонця.

Ми закрили склеп, вийшли, перелізли через цвинтарну стіну, що було не дуже важко, і поїхали назад на Пікаділлі.

Записка Ван Хелзінка, залишена ним

у пальті на вішалці в готелі Берклі,

адресована Джонові Сьюарду Д. М.

(не вручена)

27 вересня.

Друже Джоне!

Пишу на той випадок, якщо станеться щось непередбачене. Йду сам на цвинтар. Мене радує, що сьогодні вночі «Не-мертвій» Люсі не вдасться вийти, отже завтра вночі воно виявиться ще очевидніше. Тому я причеплю до склепу те, чого вона не любить — часник і хрест, і таким чином запечатаю гробницю. Вона як «Не-мертва» ще молода і буде обережна. Крім того, це перешкоджає їй лише вийти, але не відверне її від бажання виходити: коли «Не-мертве» у відчаї, то шукає виходу там, де найменше опору. Я знаходитимуся поблизу від заходу до сходу сонця, і якщо виявиться щось цікаве, то я своє візьму. Люсі я не боюся, — але лякає те, інше, через яке вона «Не-мертве»; у нього тепер є право і влада шукати її могилу, і в нього вона може знайти захист. Він хитрий, судячи зі слів Джонатана і того, як він обдурював нас, граючи життям Люсі; та й взагалі «Не-мертве» багато в чому дуже сильне. Воно володіє силою двадцятьох людей; навіть та сила, яку ми вчотирьох вливали в кров Люсі, пішла винятково йому на користь. Крім того, він може скликати вовків і сам не знаю кого ще. Отже, якщо він прийде туди вночі, то застане мене; але більше ніхто не повинен бути присутній при цьому, а то буде погано. Але, можливо, що він не робитиме замаху на це місце. У нього, напевно, є на прикметі цікавіша здобич, ніж цвинтар, де спить «Не-мертве» і вартує старий.

Пишу це на випадок, якщо… Візьми всі папери, які знаходяться тут же, щоденник Харкера й інше, і прочитай їх, а потім відшукай «Не-мертве», відрубай йому голову, спали його серце, вбий у нього кілок, щоб світ нарешті зітхнув вільно.

Отже, прощавай,

твій Ван Хелзінк.

Щоденник лікаря Сьюарда

28 вересня.

Дивовижно, який цілющий сон. Учора я майже був готовий повірити жахливим ідеям Ван Хелзінка, тепер же вони мені здаються дикими і позбавленими будь-якого сенсу. Не може бути, щоб він збожеволів. Повинне ж знайтись пояснення всім цим таємничим подіям. Можливо, професор сам їх створив. Постараюся знайти розгадку цієї таємниці.

29 вересня, вранці.

Артур і Квінсі зайшли вчора близько 10 години до Ван Хелзінка: він пояснив усе, що нам потрібно робити, звертаючись головним чином до Артура, ніби всі наші бажання були сконцентровані на ньому одному. Він говорив, що сподівається на спільну допомогу, оскільки у нас відповідальне велике завдання. Потім запитав Артура, чи здивувався він з його листа.

— Я? Так! Він мене збентежив. Останнім часом я пережив так багато горя, що не залишилося більше сил. Мені було б дуже цікаво дізнатися, в чому річ.

— Я хочу вашої згоди на те, — відповів Ван Хелзінк, — що збираюся зробити сьогодні вночі. Розумію, що вимагаю багато, і лише тоді, коли ви дізнаєтесь, у чому річ, ви зрозумієте, що це справді занадто. Тому я хотів би, щоб ви довірилися мені поки що «навмання», щоб потім не дорікали. Ви якийсь час можете сердитися на мене — з цим доведеться змиритися.

— Я не хочу купувати кота в мішку, — заперечив Артур. — Якщо тут зачіпається честь джентльмена або ж моя віра християнина, то я ніяк не можу дати вам подібних обіцянок. Якщо ви обіцяєте, що ваш намір не зачіпає ні того, ні другого, то я зараз же даю свою згоду; хоча, присягаюся життям, я ніяк не можу збагнути, до чого ви хилите.

— Я приймаю ваші застереження, — сказав Ван Хелзінк, — але прошу вас лише про одне: бути впевненим, що мої вчинки не зачеплять цих обмежень, але ви, перш ніж почнете мене засуджувати, добре зважте своє рішення.

— Вирішено! — сказав Артур. — Отже, переговори закінчено; можу я тепер запитати у вас, у чому річ?

— Мені дуже хочеться, щоб ви пішли зі мною на цвинтар у Кінгстед, але тільки таємно від усіх.

Артур здивувався:

— Туди, де похована Люсі? Професор кивнув головою. Артур продовжував:

— Навіщо?

— Щоб увійти до склепу.

— Ви говорите це серйозно, професоре, чи жорстоко жартуєте?.. Вибачте, я бачу, — серйозно.

Запанувала довга пауза. Нарешті він запитав:

— Навіщо ж у склеп?

— Щоб відкрити домовину.

— Це занадто, — сердито сказав Артур, підводячись. — Я згоден на все, що розсудливе, але на таке… таке осквернення домовини тієї, яку… — далі він не міг говорити від обурення. Професор із співчуттям подивився на нього.

— Якби я міг уберегти вас хоч від одного страждання, бачить Бог, я зробив би це, — сказав він. — Але сьогодні вночі вам доведеться пройти тернистим шляхом, інакше тій, яку ви кохаєте, доведеться потім, мабуть, вічно ходити палаючим шляхом.

Артур зблід і закричав:

— Будьте обережні, сер, будьте обережні!

— Краще ви послухайте, що я вам скажу! — вимовив Ван Хелзінк. — Тоді, принаймні, ви знатимете, що я вам пропоную. Сказати?

— І так все зрозуміло, — докинув Моріс.

Після певного мовчання Ван Хелзінк продовжував, видно було, що це коштувало йому великих зусиль.

— Міс Люсі померла, чи не так? Так? Отже, все гаразд. Але якщо вона не померла?

Артур схопився на ноги.

— Господи! — закричав він. — Що ви хочете цим сказати? Хіба сталася яка-небудь помилка? Хіба її поховали живою?

Він упав у такий відчай, що важко було дивитися на нього.

— Адже я не стверджую, що вона жива, дитя моє; я не те мав на увазі. Я хочу тільки зауважити, що вона «не-мертва».

— Не мертва! Не жива! Що ви хочете цим сказати? Що це — кошмар чи щось ще жахливіше?

— Бувають таємниці, про які ми можемо тільки здогадуватися, які розкриваються лише протягом років і частинами. Повірте, перед нами фрагмент таємниці. Але я нічого ще не пояснив. Ви дозволите мені відрубати голову мертвої Люсі?

— Присягаюся небом і землею, ні! — закричав Артур із обуренням. — Я ні за що в світі не погоджуся на наругу її тіла. Ван Хелзінку, ви просто катуєте мене! Що я зробив вам поганого, за що ви мене так терзаєте? Що зробила вам ця