Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

Рультабій спокійно поліз до жилетної кишеньки, видобув звідти грубезного годинника на ланцюжку, подивився, котра година, і мовив:

— Пане судде! Я зможу назвати вбивцю не раніше як о пів на сьому. Тож ми з вами маємо ще чотири години з гаком.

Залом прокотився гомін подиву й розчарування.

— Він знущається з нас, — голосно обурився хтось із адвокатів.

Головуючий торжествував. Адвокати Анрі Робер та Андре Гесс пригнічено перезирнулися.

— Чи не досить блюзнірства? — вирік головуючий. — Можете пройти до кімнати свідків.

— Запевняю вас, пане судде, — протестував своїм високим, дзвінким голосом Рультабій, — запевняю вас, що коли я вимовлю ім’я злочинця, ви самі зрозумієте, чому я не зміг цього зробити раніш ніж о пів на сьому! Присягаю вам! Слово честі Рультабія! Але поки я можу викласти вам деякі подробиці вбивства лісничого… Фредерік Ларсан, який спостерігав мою роботу у Гландьє, посвідчить, як ретельно я вивчав цю справу від самісінького початку й до кінця. Нехай наші думки не збіглися, нехай я марно переконував, що арешт Дарзака — то є помилка, але, гадаю, в пана Ларсана немає жодного сумніву ні з приводу моєї доскіпливості, ні з приводу важливості знайдених мною доказів, які часто-густо підкріплювали його відкриття!

— Пане судде, — втрутився Фредерік Ларсан, — мені здається, було б цікаво вислухати Жозефа Рультабія, тим більш що він не поділяє моїх думок.

Ці слова поліцая були схвально зустрінуті публікою. Ларсан приймав виклик. Поєдинок між цими двома інтелектами, які билися над однією проблемою, але дійшли протилежних висновків, обіцяв бути цікавим.

Й оскільки головуючий мовчав, Фредерік Ларсан вів далі:

— Отже, ми дійшли згоди, що вбивця штрикнув лісничого ножем у серце, але щодо його втечі із закапелка на подвір’ї думки наші розходяться; то було б дуже цікаво довідатись, як Рультабій пояснює цю втечу.

— Авжеж, цікаво! — погодився мій друг.

Усі в залі знову зайшлися сміхом. Суддя оголосив, якщо це повторюватиметься, він таки не вагаючись накаже випорожнити зал.

— Щиро кажучи, я не бачу, що саме в цій справі може викликати бажання посміятися! — обурено сказав він.

— І я теж! — докинув Рультабій.

Люди, що сиділи переді мною, позакривали роти носовичками, щоб не розреготатися.

— Отож, юначе, — докинув головуючий, — ви чули, що запропонував щойно Фредерік Ларсан. Як, по-вашому, злочинець утік із того закапелка?

… Рультабій подивився на трактирницю, яка сумовито йому посміхнулася.

— Коли вже пані Матьє чесно визнала свої стосунки з лісничим…

— Хвойдо! — заволав татусь Матьє.

— Виведіть його! — наказав головуючий.

Татуся Матьє вивели.

— Коли вже вона зробила таке зізнання, — сказав Рультабій, — я можу вам сповістити, що часто вночі вона приходила погомоніти з лісничим на другому поверсі башти-донжону, в кімнаті, яка колись правила за капличку. Бесіди ці надто почастішали останнім часом, коли татуся Матьє прикував до ліжка ревматизм.

Зроблений учасно укол морфію забезпечував татусеві Матьє перепочинок і солодкий сон, а його дружині давав волю на кілька годин. Уночі пані Матьє вирушала до замку, загорнувшись у велику чорну шаль, що не лише приховувала її подобу, але й надавала схожості з чорним привидом, який тривожив нічний спокій татуся Жака. Щоб сповіщати другові про свій прихід, вона навчилась імітувати лемент кота матінки Навколішниці, старої чаклунки з лісу святої Женев’єви. Зачувши це зловісне нявчання, лісничий спускався зі свого донжону й відчиняв коханці потаємний хідничок. Коли нещодавно в донжоні почалися ремонтні роботи, місце побачень від цього не змінилося, бо ж нова кімната, яку тимчасово виділили цьому бідолашному челядникові в кінці правого крила замку, відокремлювалася від кімнат сімей дворецького та кухаря лише тоненькими перетинками…

Обговоривши всі свої справи, вони вийшли з башти-донжону удвох…

Пані Матьє щойно попрощалася з лісничим, як скоїлося лихо в тому самому закапелку двору. Про ці деталі, пане судде, я дізнався на ранок, ретельно вивчивши сліди на подвір’ї…

Консьєрж Берньє, якого я з рушницею поставив на варті за донжоном і який з мого дозволу розповість вам усе сам, не міг бачити того, що відбувалося на центральному подвір’ї. Він туди прибіг трохи пізніше, зачувши постріли, й, у свою чергу, вистрілив. Отже, коли на ще оповитому темрявою центральному подвір’ї панувала тиша, на ньому перебувало двоє — лісничий та пані Матьє. Вони попрощались одне з одним, потім пані Матьє кинулася до незачиненої хвіртки, а лісничий пішов спати до своєї кімнатки в прибудові, це в кінці правого крила замку.

Він уже підходив до дверей, коли раптом почув револьверні постріли. Схвильований, повернув назад. Коли підходив до рогу правого крила, на нього налетіла якась тінь. Один удар — і він мертвий. Його труп тут-таки відносять люди, які гадають, що то вбивця, а насправді то вбитий. Що робить у цей час пані Матьє? Заскочена зненацька стріляниною і криками, вона намагається стати якомога непомітнішою в глибині подвір’я. Подвір’я просторе, і, знаходячись уже біля хвіртки, могла вискочити непомітно. Але не вискочила. Вона бачила, як понесли вбитого. Зрозуміло, серце в неї краялося, її охопили передчуття трагедії. Жінка скралась аж до ганку, зазирнула до вестибюля, кинула погляд на сходи, освітлені ліхтарем татуся Жака. Там лежав труп її друга. Вона кинулася навтіки. Можливо, привернула до себе увагу татуся Жака. Так або так, але він пішов слідом за чорним привидом, який уже багато ночей не давав йому спати.

Тієї самої ночі, зачувши крик Божої Тварючки, татусь Жак виглянув у вікно й побачив чорного привида… Поспіхом одягнувся, чим і пояснюється той факт, що коли ми заносили до вестибюля жертву, він прибіг туди вже вдягнений. Поза всяким сумнівом, вирішив покінчити з привидом і зазирнути йому в обличчя. А зазирнувши, впізнав пані Матьє. Татусь Жак — давній друг пані Матьє. Напевно, вона зізналася йому в своїх нічних походеньках і попросила врятувати її у цю скрутну хвилину. Зрозуміло, вона, яка щойно побачила свого друга мертвим, була у жалюгідному стані. Розчулений, татусь Жак вивів її з парку й довів аж до Епінейського шосе. Звідти їй лишалося подолати лише кілька метрів, щоб дістатися додому. Татусь Жак повернувся до замку і, свідомий, якими прикрими фактами володіє, постарався в міру своїх сил зробити все можливе, аби приховати від нас цей надзвичайно значущий і драматичний епізод. Але мені аніскільки не потрібні свідчення татуся Жака або пані Матьє для підтвердження цієї розповіді. Я знаю, що події розгорталися саме так! І тому звертаюся до пана Фредеріка Ларсана, до його пам’яті. Він уже напевно зрозумів, яким чином я про це дізнався, адже бачив, як я вранці наступного дня вивчав подвійний