Луцій Апулей - Метаморфози, або Золотий осел

чарочку, яку Мати богів подарувала своїй сестриці, Сірійській богині, піднімати бучу й віддавати під суд духовних. осіб!

Але на вітер вони теревенили такі й подібні нісенітниці. Селяни погнали їх назад і, наклавши на руки кайдани, а на ноги диби, замкнули у в'язниці. Чару і в додаток статую помістили як посвячені речі у храмовій скарбниці. А мене наступного дня знову вивели на торговицю і з допомогою оголошень окличника продали на сім нуммів дорожче від тої ціни, за яку нещодавно купив мене Філеб. Придбав мене якийсь мірошник із сусіднього містечка. Він відразу тяжко навантажив мене купленим зерном і дорогою, важкою, кам'янистою, заваленою всілякого роду стовбурами дерев, погнав до млина, де він працював.

11. Там багато в'ючних тварин ходили безконечно по колу і приводили в рух різного розміру жорна. Вони, безперестанку ці жорна обертаючи, не тільки протягом дня, а й цілісіньку ніч мололи зерно на борошно. Мій новий господар, імовірно, для того, щоб я не злякався важкого початку своєї служби, гарно прийняв мене і надав мені чисте приміщення.

Першого дня дозволив добре відпочити і щедро насипав корму. На жаль, ця щаслива пора неробства й ситого шлунка тривала недовго, бо вже на другий день раннім ранком мене поставили, мабуть, при найбільших жорнах: з зав'язаними очима я ступав по дну звивистої борозни, щоб, рухаючись безконечно по замкнутому колу, не сходив з уторованої стежки. Втім, я не забув своїх хитрощів і спритності. Хоч мені, коли я був людиною, не раз доводилось бачити, як пускаються в рух такі — машини, однак тут я прикинувся нетямущим. Нібито не розуміючи, про що йдеться, я стояв на одному місці як укопаний. Гадав, мене визнають зовсім нездатним і некорисним для такої роботи і використають у якійсь іншій або просто махнуть на мене рукою і будуть просто кормити. Але я даремно пустився в такі шкідливі для себе хитрощі. Мене обступила купа людей, озброєних киями. У той мент, коли я стояв, нічого не передчуваючи, бо очі в мене були зав'язані, враз на даний знак знявся пронизливий крик. На мене посипались удари, немов град. Цей галас настільки збив мене з пантелику, що я, залишивши всі хитромудрі витівки, з усієї сили наліг на конопляні посторонки і почав дуже жваво ходити по колу. Від раптової зміни в моїй поведінці всі присутні захлинулись від реготу.

12. Коли отак минула більша частина дня і я геть охляв, з мене зняли конопляні посторонки, відв'язали від жорна і привели до жолоба. Хоч я, страшенно змучений, нагально потребував відновлення сил і ледве тримався на ногах від голоду, проте, спонукуваний вродженою цікавістю і охоплений страхом, я не брався за їжу, якої мені вдосталь дали, а з дивною цікавістю розглядав устрій цієї непринадної установи. Добрі боги, що я там тільки побачив! Які жалюгідні людці працювали там! їхня шкіра поцяткована була синяками, посмуговані ранами спини радше були затінені, аніж закриті дрантивим лахміттям, у деяких лише пахвина була прикрила ганчіркою, всі так одягнені, що тіло проглядало крізь лахи, чола їхні були тавровані[231], голови до половини виголені, ноги в кайданах, лиця землисті, повіки виїдені чорним димом і гарячою парою так, що ледве бачили світ божий[232].

Деякі були вкриті брудною борошняною пилюгою, немов кулачні бійці, які вступають у бій, обсипані білим порошком[233].

13. Що мені сказати, якими словами описати своїх співтоваришами по стійлу? Які то вимучені були мули, які слабосилі шкапи! Скупчені довкола жолобів, засунувши туди морди, вони жували полову; шиї, покриті гнійними наривами, порозпухали, обвислі ніздрі роздулись від безнастанних приступів кашлю, груди пошморгані конопляними посторонками, ребра оголені аж до кісток від. безперервного биття, копита потворно розпластані від вічної біганини по замкнутій доріжці. Шкура в них була жорстка від засохлого бруду й обліплена застарілою коростою. Незавидна доля такого товариства навіяла на мене сумні думи. З тугою згадував я щасливі хвилини життя колишнього Луція і, доведений до крайнього розпачу, похнюпивши голову, засумував. Не було ніякого виходу з цього нестерпного становища. Тільки вроджена цікавість приносила мені деяку полегшу. Я поглядав на людей, які, не звертаючи на мене уваги, вільно розбалакували й робили своє діло. Цілком справедливо божественний творець давньої грецької поезії[234], бажаючи зобразити людину глибокої мудрості, каже, Що гой сягнув найвищого щабля доблесті, хто відвідав багато країн і пізнав різні народи. Я сам із вдячністю згадую своє перебування в ослиній шкурі, бо під такою машкарою вийшов загартованим з усілякого роду життєвих злигоднів і здобув якщо не досконалу мудрість, то в усякому разі багатющий досвід. Так, наприклад, я почув одну розповідь, кращу з кращих, приємну й кумедну, яку пропоную вашій увазі.

14. Той мірошник, який купив мене за гроші, сам був людиною доброю й дуже порядною, але дісталась йому від долі жінка на рідкість погана, гіршої від якої не знайдеш ніде. Терпів неборака від клятої баби як у подружньому житті, так і в домашньому господарстві, аж у мене, признатися щиро, серце стискалося з жалю. Справді-бо не бракувало цій негідниці ні однієї вади — всі гидоти спливли в її душу, немов нечисть у смердючу помийну яму: біснувата й дурнувата, волоцюга і п'янюга, сварлива і спесива, на чуже хаплива, щодо свого розтратлива, віроломна і нескромна. Нехтувала і зневажала небесних богів, замість справжньої релігії вірила нібито в єдиного бога, лицемірною й пустою набожністю одурманювала весь світ і затурканого чоловіка[235]. Сама з раннього ранку напивалась до безтями і безугавно розпутничала з ким завгодно.

15. Ця злюка переслідувала мене з якоюсь дивною ненавистю. Бувало, вже вдосвіта, ще валяючись у ліжку, вона репетувала, щоб нового осла вже запрягали до жорен. Тільки-но виходила зі спальні, наказувала, щоб на її очах всипали мені найбільше батогів, а коли наставала пора годувати «худобу й інші тварини відпочивали, вона розпоряджалась допускати мене до жолоба набагато пізніше. Така безсердечність ще більше загострила мою цікавість і заохотила пильніше приглядатись до її поведінки. Так, я підгледів, що частенько заходив до неї в спальню один молодий чоловік. Побачити його в лице аж страх кортіло мені, але пов'язка на моїх очах заважала розгледіти його. Якби не це, сприту для викриття злочинів цієї паскудниці в мене було б удосталь. Відвідувала її щодня нерозлучна подруга, одна якась стара жінка, звідниця й посередниця між мірошничкою та-її коханцями. Разом з цією жінкою мірошничка снідала й цідила нерозведене винце, потім, заохочуючи одна одну, вони спільно обдумували