Жоржі Амаду - Капітани піску

Тичка мічений богом. Але позначилося на ньому і життя капітанів піску. Зараз він зрікається своєї свободи, відмовляється дивитись на театр життя, відмовляється від життя і пригод капітанів піску, щоб прислухатися до поклику бога. Бо голос бога, що лунає в його серці, незрівнянно могутніший. Тичка молитиметься за капітанів піску, каючись у гріхах у своїй келії. А поки що він повинен слухатись і йти за голосом, який кличе його. Цей голос змінював вираз його обличчя зимовими ночами в складі. Йому здавалось, ніби надворі вже весна.

Падре Жозе Педро знову викликали до архієпископства. Цього разу, крім каноніка, його прийняв і голова ордену капуцинів. Падре Жозе Педро тремтить, думаючи, що його знову лаятимуть, казатимуть про його гріхи. Він зробив багато протизаконного, щоб допомогти капітанам піску. Падре боїться, що його спостигла невдача, бо йому майже ні в чому не вдалося поліпшити їхнє життя. Але часом він трохи заспокоював їхні маленькі серця. І в нього був Тичка… Його завоювання для бога. Якщо він і не зробив усього, якщо не оновив, як прагнув, їхнього життя, то він і не втратив усього. Дечого він усе ж досяг для бога. Він радів, що інколи він заступав капітанам піску батька й матір. Ватажки зараз уже поставали дорослими хлопцями, майже чоловіками. Професор уже поїхав, інші теж невдовзі порозходяться. Хоча вони й були злодіями, провадили грішне життя, подеколи він давав їм трохи заспокоєння і ласки у ці злигодні їхнього життя. І почуття товариськості.

Цього разу канонік не сварився. Він повідомив, що архієпископство вирішило дати йому парафію, і додав:

— Ви завдали нам багато клопоту, падре, із своїми помилковими ідеями щодо освіти. Я сподіваюсь, що добрість сеньйора архієпископа, який дає вам цю парафію, призведе до того, що ви більше дбатимете про свої обов'язки і не докучатимете нам настроями, що, напевно, навіяні радянськими прикладами.

Парафія ця ніколи не мала священика, бо не щастило знайти падре, який би погодився піти поміж кангасейро, в загублене у високогірному сертані селище. Але, почувши назву містечка, падре Жозе Педро зрадів. Він подасться у край кангасейро. А кангасейро схожі на великих дітей. Він почав дякувати, проте голова ордену капуцинів перепинив його:

— Сеньйор канонік розповів мені, що серед цих хлопчаків є такий, що має покликання стати священиком.

— Я саме збирався сказати про це, — відгукнувся падре. — Ніколи не стикався я з таким виразним покликанням.

Місіонер усміхнувся:

— Річ у тому, що нам потрібний ченець. Звичайно, це не те ж саме, що стати священиком. Але дуже близько. І якщо його покликання справжнє, орден може надати йому можливість учитися і згодом стати священиком.

— Він буде дуже радий.

— Ви відповідаєте за нього?

Тичка стане ченцем. Прийде день, коли він, мабуть, пострижеться. І падре вийшов, дякуючи богові.

Вони проводжали падре на станцію. Гудок потяга був схожий на плач. Тут зібралося багато капітанів піску. Падре дивився на них з любов'ю. Педро Куля звернувся до нього:

— Ви добре до нас ставилися, падре. Ви — гарна людина. Ми не забудемо вас…

Вони не пізнали Тичку, коли той з'явився у чернечій сутані, підперезаній довгою мотузкою. Падре Жозе Педро сказав:

— Ви знайомі з братом Франсіско зі Святого сімейства?

Вони дивилися на Тичку присоромлені. Але Тичка всміхався. Він був худий, схожий на аскета. В одязі капуцина він здавався ще вищим.

— Він молитиметься за вас… — сказав падре Жозе Педро.

Він попрощався і ввійшов у вагон. Потяг гуде, його гудок наче прощання. З вікна падре бачить хлопців, вони махають руками, беретами, старими капелюхами, ганчірками, що правлять їм за носовички. Стара, яка опинилася навпроти нього і хотіла почати розмову, лякається, побачивши, що падре плаче.

Гульвіса тепер рідко з'являвся на складі. У нього гітара, він складає самби, вже дорослий, стало більше одним волоцюгою на вулицях Баїї. Ніхто не має такого вільного життя, як волоцюга. Гульвіса проводить день, тиняючись у доках, на базарі, а вночі відвідує свята макумби на пагорбах і в Солом'яному містечку або ж кандомбле. Він грає на своїй гітарі, їсть і п'є, закохує в себе вродливих мулаток, причаровуючи їх своїм голосом і музикою. Нерідко він зчиняє бійки, а коли поліція переслідує його, ховається у складі серед капітанів піску.

Тоді він грає для них, сміється й регоче з ними, ніби він все ще один із них. Між тим Гульвіса потроху відходить від банди, як виростає. Коли йому минуло дев'ятнадцять, він уже не повернувся, став справжнім волоцюгою, одним з тих мулатів, які люблять Баїю понад усе і проводять своє життя на міських вулицях. Ворог багатства і ворог праці, друг свят, музики і мулаток, волоцюга, забіяка, майстер капоейри, що спритно орудує ножем, і злодій, коли треба, Гульвіса співає пісню про волоцюгу з добрим серцем, пісню, яку він склав сам майже про себе. Він обіцятиме дівчатам, що виправиться, що піде працювати, але назавжди лишиться волоцюгою. Стане одним з найбільших бешкетників у місті. Наступні капітани піску любитимуть його, захоплюватимуться ким, як сам Гульвіса колись любив і захоплювався Божим Улюбленцем.

Спливло чимало часу.

Одного разу Педро Куля ішов містом з Безногим. Вони зайшли у собор на площі П'єдаде подивитися на золоті речі, а мимохідь витягти гроші у якоїсь богомолки. В цей час у церкві нікого не було, лише група бідних хлоп'ят і монах-капуцин, який учив їх катехізису.

— Так це ж Тичка… — сказав Безногий. Педро Куля подивився. Знизав плечима.

— Ну то й що? Безногий теж подивився.

— Не подасть він нам ні копійки…

— Нічого, прийде день, він теж стане падре… Нам слід було б триматися разом.

— Доброти замало, — зауважив Безногий. І додав: — Тільки ненависть…

Тичка не помітив їх. З терплячістю і лагідністю він навчав галасливих хлоп'ят законам катехізису, і двоє капітанів піску вийшли, похитуючи головами. Педро Куля поклав руку на плече Безногому:

— Ні ненависть, ні доброта. Лише боротьба.

Рівний голос Тички лунав у соборі. Голос ненависті Безногого лунав біля Педро Кулі. Але він сам не чув ні того, ні того. Він чув голос докера Жоана де Адама, який розповідав про його батька, загиблого в боротьбі.

Пісня кохання старої діви

Кіт розповідав, що стара діва дуже грошовита. Вона була останнім нащадком багатої родини, мала десь років із сорок п'ять і була негарна й неврастенічна. Казали, ніби в неї є кімната, повна золотих речей, брильянтів та інших коштовностей, котрі її родина нагромадила