Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає

простим уміє бути лише Меме. І не уклониться дукині, яка для нього замало дукиня, і водночас ущедряє щедротами якогось псаря. А я тоді й кажу Базенові: «Базене! Погомоніть і ви трохи з ними. Мій муж не завжди меткий...» — «Дякую, Оріано,

— втрутився дук, не відриваючись від читання моєї статті, в яке він поринув. — «...зачепив якогось селюка і повторив дослівно йому питання свого брата: «А ти звідки родом?» — «Я з Лома». — «Ти з Лома? Ну що ж, у такому разі я твій принц». Селюк подивився на виголеного Базена і відповів: «Неправда. Ви англієць». У цих дукининих придибашках старезні, пишні титули, такі, як принц де Лом, з’являлися на своєму, належному їм місці, з їхнім колишнім становищем і з місцевим колоритом, подібно як у деяких середньовічних молитовниках виростає над юрбою тієї доби шпиль бурґзької дзвіниці.Чийсь виїзний лакей приніс візитівки. «Не знаю, чого вона хоче, я її не знаю. Цим я завдячую вам, Базене. Щось не щастить вам з таким способом знайомства, мій друже», — сказала дукиня і звернулася до Жільберти: «— Я навіть не зуміла б вам пояснити, хто се, ви, мабуть, її не знаєте, її звати леді Руфус Ізраель». Жільберта спаленіла. «Ми з нею не знайомі, — сказала вона (то була чистісінька брехня: леді Ізраель за два роки перед Сванновою смертю помирилася з ним і називала Жільберту на ім’я), — але з того, що я чула про неї від інших, я зразу здогадалася, про кого йдеться».

Річ у тім, що Жільберта встигла стати снобкою. Мені розказали, що, коли одна дівчина — чи то зі злости, чи то з не-тактовности — спитала Жільберту, як звати її батька, не названого, а рідного, вона, збита з пантелику, і прагнучи трохи змінити те, що мала сказати, вимовила замість Суанн — Сванн і тільки згодом усвідомила, що ще більше все напсувала, зробивши з англійського прізвища німецьке. І навіть додала, принижуючи себе, аби звеличитися: «Про моє походження оповідають різні речі, а мені самій про себе не дано знати нічого». Хоча Жільберта в певні хвилини, думаючи про своїх батьків (адже пані Сванн здавалася їй і була направду доброю матір’ю), відчувала сором за такий підхід до життя, треба, на жаль, визнати, що його частково передали їй батьки, адже наша особистість ніколи не є цілком оригінальною. До материнського еґоїзму долучається інший еґоїзм, притаманний батьковій родині, що не завжди означає додавання чи навіть множення, повстає новий еґоїзм, без міри потужніший і грізніший. Відколи світ стоїть, відколи родини з такою вадою в тій чи іншій формі єднаються з іншими родинами, де та сама вада виявляється інакше, внаслідок чого у дитини утворюється якийсь огидний гібрид, акумульовані еґоїзми (як мовити тільки про них) набрали б такої сили, що вся людськість зазнала б заглади, якби саме це зло, утримуючись у розумних пропорціях, не накидало б собі природних гамульців, аналогічних тим, що перешкоджають намноженим без краю інфузоріям знищити нашу планету або одностатево наплодженим рослинам довести до вимирання рослинний світ тощо. Від часу до часу якась чеснота складає з егоїзмом новий і незацікав-лений чинник. Моральна хемія спиняє таким чином і нейтралізує надто грізні складники, послуговуючись незліченними комбінаціями, і якби хтось вивчив їх, він міг би написати розмаїті й захопливі історії родин. Окрім цього, з акумульованими еґоїзмами на кшталт тих, з яких, певне, склався Жільбер-тин характер, може уживатися якась уроча сімейна чеснота. Якийсь час вона виконує інтермедію і відіграє свою зворушливу ролю з абсолютною щирістю. Певна річ, Жільберта заходила так далеко тільки тоді, коли давала зрозуміти, що вона, може, нешлюбна дочка якоїсь відомої особи; проте найчастіше вона приховувала своє походження. Може, просто їй було неприємно зізнатися у своєму походженні, і вона воліла, аби про це довідувалися з інших джерел. Може, вона справді думала приховати своє походження, покладалася на непевну віру, що, одначе, не є сумнівом і дає шанси для того, чого ми собі зичимо, як це чинить Мюссе, говорячи про надію на Бога.

«Я не знаю її особисто, — сказала ще раз Жільберта. Але виступаючи під ім’ям мадемуазель де Форшвіль, чи справді вона гадала, що перестане бути для людей Сванновою донькою? Очевидно, вона очікувала цього від певної кількости осіб, яка з часом мала б так вирости, що обняла б майже всіх? їй не слід було надто помилятися щодо їхньої кількости зараз,

і вона мусила здогадатися, що багато хто шепче: «Це Сванно-ва донька». Але вона знала про це так, як, ідучи на бал, знають про те, що існують люди, які з нестатків накладають на себе руки, — тобто знала у спосіб приблизний і туманний, не маючи о*оти переконатися за допомогою безпосереднього враження. Оскільки на відстані все здається нам непоказним, непевним, Жільберта воліла не бути поруч людей, які саме відкривали, що вона з Сваннового дому. Ми завше відчуваємо себе поблизу тих людей, яких ми собі уявляємо, а що можна уявити собі читачів газет, Жільберта воліла, щоб її в газетах називали мадемуазель де Форшвіль. Тільки у своїй особистій кореспонденції вона вдавалася до перехідного методу, підписуючись Ж.С.Форшвіль. Справжнє лицемірство цього підпису полягало не так ув опущенні інших літер батькового імени, як у проведенні тієї самої операції з іменем Жільберти. Отож скорочуючи це невинне ім’я до літери Ж, мадемуазель де Форшвіль начебто підказувала друзям, що й Сваннове ім’я ампутовано тільки ради скорочення. Вона навіть робила особливий притиск на С, виводячи його таким собі довгим хвостиком, що перекреслював Ж, але видно було, що це щось минуще і приречене на забуття, як хвіст, ще довгий у мавпи, але якого вже немає у людини.

А проте в її снобізмі було щось від інтелігентної Сваннової цікавости. Я пам’ятаю, як того самого полудня вона спитала в дукині Ґермантської, чи не знайома вона з маркізом дю Ло, і, почувши, що той хворий і не виходить, спитала, який він з себе, бо вона, — додала Жільберта, зашарівшись, — багато чула про нього. (Маркіз дю Ло був одним з найближчих Сваннових друзів до одруження, і Жільберта, може, його навіть колись бачила, але тоді ще не цікавилася цим товариством.) «Чи схожий він на графа де Бреоте або на принца Аґріґентського?» — спитала вона. «Де там! — заволала дукиня Ґермантська. Вона гостро відчувала провінційні відтінки і шкіцувала замашні, але обарвлені її золотавим, розкотистим голосом портрети під ніжним цвітінням своїх фіялкових