Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає

просторікування — це справа суто жіноча, чоловіки як загинають, то не тут, за собою ж він залишав тільки кухню та вина, бо розумівся на них ліпше за дукиню, він вважав за краще не підтримувати розмови і тільки слухав її з явними ознаками нетерпіння. Зрештою, коли приплив чутливости в дукині минув, вона додала фривольним тоном світської жінки, звертаючись до Жільберти: «Ось що я вам скажу: ваш батько був вели-и-и-кий друг мого шваіґра Шарлюса, а ще він приятелював з Вуазноном (замок принца Ґермантського)», — як начебто Сванн завдячував знайомство з бароном де Шарлюсом і з принцом випадкові та заприязнився зі шваґром та кузеном за якихось особливих обставин, тоді як на такій самій стопі він жив з усім цим товариством. Очевидно, дукиня хотіла дати зрозуміти Жільберті, ким більш-менш був її батько, «визначити» його за допомогою однієї з характерних рис, яких уживають; коли прагнуть розтлумачити, як дійшло до якогось незвичного знайомства, або, щоб переконливіше розписати свою розповідь, зазвичай покликаються, як на ручителя, на відому особу. Щодо Жільберти, то вона зраділа, що розмова вичерпується, і сама пробувала перевести її на інше; вона успадкувала від Сванна витончений такт і чарівний розум, — дуцтво це помітило відразу й попросило її невдовзі відвідати їх ізнову. З дріб’язковістю людей, чиє життя безцільне, вони по черзі відшукували у тих, з ким підтримували стосунки, найпростіші достойності та захоплювалися ними з наївним ентузіазмом міщухів, які милуються на селі билинкою або, навпаки, пильно розглядають її, як під мікроскопом, розбираючи найменші вади, які їх так дратували не раз в однієї й тієї самої особи. Свою порожню проникливість дуцтво вигострювало спершу на тім, що їм сподобалося в Жільберті. «Ви помітили, як вона вимовляє окремі слова? — спитала дукиня після її відходу. — Точнісінько, як Сванн. Я начебто чула його самого». — «Те саме, Оріано, хотів сказати і я». — «Вона гоструха, це в неї батькове» — «Як на мене, її язичок ще гостріший. Пригадуєте, як вона розповідала цю історію про морські купелі? Сваннові бракувало блиску, а вона його має». — «О, Сванн теж був неабиякий дотепник». — «Та ж я не стверджую, що він не був дотепник. Я кажу, що йому бракувало блиску», — промовив дук Ґермантський зболілим тоном, бо йому дошкуляла подагра: коли дук не мав на кому зігнати оскому, він зривав її на ду-кині. Але, не знаючи, звідки в нього оскома, волів прибирати позу людини, якої не зрозуміли.

Пройнявшись прихильністю до Жільберти, дуцтво могло тепер сказати їй: «Ваш сердешний батько», хоча це було вже недоречно, бо саме тоді Форшвіль удочерив її. Вона називала його батьком, завойовувала старих аристократок манерами і ґречністю, і всі казали, що як Форшвіль повівся з нею шляхетно, то й вона трималася бездоганно і вміла бути вдячною. Певна річ, іноді вона могла й хотіла почуватися зовсім розкуто, нагадала мені про наше давнє знайомство й одного разу заговорила при мені про свого рідного батька. Але то був винятковий випадок, і при ній ніхто вже не одважувався згадувати про Сванна. Увійшовши до салону, я зауважив два Ельстірові малюнки — колись їх було закинуто на антресолі, де я їх випадково побачив. Ельстір був тепер у моді. Дукиня Ґермантська кусала собі лікті через те, що багато його полотен подарувала кузині, — не тому, що прийшла на них мода, а тому, що тепер вони їй подобалися. Мода ґрунтується на тому, що кимось захоплюється група людей, таких, як Ґерманти. Дукиня навіть подумати не могла, щоб купити якогось Ельстіра, бо ціни на нього стали фантастичні. Але їй хотілося мати в своєму салоні бодай щось його пензля, ось чому вона звеліла перенести туди два малюнки, заявивши, що «воліє їх, ніж його малярство». Жільберта розпізнала його руку. «Це виглядає на Ельстіра», — сказала вона. «Атож, — поспішила з відповіддю дукиня, — це саме ваш...це наші приятелі схилили нас купити. Чудово! По-моєму, це навіть краще за його малярство». Не чуючи цього діалогу, я підступив до малюнків. «О, то це ж Ельстір, якого...— Аж це я побачив, як дукиня Ґермантська подає мені розпачливі знаки. — Авжеж, Ельстір, той самий, яким я милувався на антресолях. Йому куди ліпше тут, у проході. До речі, про Ельстіра: вчора я згадав про нього в «Фіґаро». Чи читали ви мою статтю?» — «Ви опублікували статтю в «Фіґаро»! — скрикнув дук так ґвалтовно, ніби волав: «Та це ж моя кузина!»

— «Так, у вчорашньому числі». — «У «Фігаро»? Ви певні? Дивно! У кожного з нас свій «Фігаро», і як один проочить, другий неодмінно зауважить. Правда ж, Оріано, там нічого не було про Ельстіра?» Дук послав по цей номер «Фігаро» і поступився лише проти очевидности, нібито досі можна було ще сумніватися, що я переплутав назву газети, до якої писав. «Що? Не розумію. Отже, ваша стаття вміщена в «Фіґаро»! — перепитала мене дукиня, ґвалтуючи себе, аби говорити про те, що її не цікавило. — Але облиште, Базене, прочитаєте згодом». — «Ба ні, чому ж? — озвалася Жільберта. — Довгобо-родий дук із розгорнутою газетою аж проситься на полотно. Я прочитаю статтю, як тільки вернуся додому». — «Так, тепер, коли всі голяться, він запустив собі бороду. Він завше робить інакше, ніж інші. Коли ми одружувалися, він голив не тільки бороду, а й вуса. Селяни, які його не знали, не хотіли вірити, що він француз. Його називали тоді принц де Лом». — «А принц де Лом ще екзистує?» — спитала Жільберта, цікава до всього, що мало зв’язок з людьми, які стільки часу її не помічали. «Ба ні», — відповіла дукиня журним і ніжним тоном. «Такий прегарний титул! Чи не найкращий у Франції!»

— гукнула Жільберта: деякі банальності злітають неминуче, як бій дзиґарів, з уст декотрих розумних осіб. «Так, і мені жаль. Базен хотів би, щоб його сестринець знову прибрав цей титул, але це не одне й те саме; хоча, власне, він не зв’язаний зі старшинством і може переходити до молодших нащадків роду. Я вам казала, що Базен був тоді гладенько виголений. Одного дня, під час відпусту, пам’ятаєте, коханий? — звернулася вона до мужа, — той відпуст у Паре-ле-Моньяль? — мій шваґер Шарлюс, охочий до розмови з хлопами, питав їх по черзі: «А ти звідки родом?» — а що він людина щедра, то щось давав їм або частував вином. Таким гонористим і таким