Лінвуд Барклі - Втрата

Синтія посунула вирізку назад до мене й сказала:

— Про що ти, в біса, говориш?

— Господи, я й сам не знаю, — відповів я.

— Щоразу, коли я переглядаю те, що зберігається в цих коробках, — промовила Синтія, — то сподіваюся знайти в них щось таке, чого не помітила раніше. Це дуже розчаровує, я знаю. Ти хочеш знайти відповідь, а її там нема. І все ж таки, — сказала вона, — маю надію, що знайду її там, рано чи пізно. Знайду якийсь маленький ключик. Як оту одну деталь картинки-загадки, що допомагає правильно розташувати всі інші.

— Я знаю, — сказав я. — Знаю.

— Той нещасливий випадок, та вбита жінка — нагадай-но, як її звали?

— Коні Ґормлі, — назвав я. — Їй було двадцять сім років.

— Я ніколи не чула цього імені. Воно нічого для мене не означає. А що, як оце воно і є? А що, як це та сама деталь?

— Ти справді думаєш, це вона і є? — запитав я.

Вона повільно похитала головою.

— Ні, не думаю.

Я теж так не думав.

Але це не перешкодило мені піти з вирізкою нагору, сісти перед комп’ютером і пошукати якоїсь інформації про той нещасний випадок на дорозі 26-річної давності, який забрав життя в Коні Ґормлі.

Я не знайшов нічого.

Тоді я почав шукати Ґормлі в цій частині Коннектикуту, переглядаючи подані в мережі списки телефонів, став записувати імена й номери телефонів у свій нотатник і вже хотів почати набирати ці номери, коли Синтія заглянула до кімнати.

— Що ти робиш? — запитала вона.

Я сказав їй.

Не знаю, чого від неї сподівався — протестів чи підбадьорення, мовляв, варто вхопитися за цю ниточку, хоч би якою вона була тонкою. Але вона натомість сказала:

— Піду трохи полежу.

Коли хтось відповідав на мій дзвінок, я відрекомендовувався як Теренс Арчер із Мілфорда, казав, що я, мабуть, помилився номером, але намагаюся знайти кого-небудь, хто міг би дати мені якісь відомості про смерть Коні Ґормлі.

— Пробачте, я ніколи про неї не чула, — сказала мені особа на першому номері.

— Хто? — запитала жінка старшого віку на другому номері. — Я ніколи не знала ніякої Коні Ґормлі, але я маю племінницю Констанс Ґормлі, й вона агент із продажу нерухомого майна в Стретфорді. Вона дивовижна, і якщо ви хочете купити будинок, вона знайде вам дуже добрий. Я маю тут її телефон, якщо ви зачекаєте трохи.

Я не хотів бути нечемним, але після того, як я чекав п’ять хвилин, я поклав слухавку.

Третя особа, якій я зателефонував, сказала:

— О Боже, Коні? Та це ж було так давно…

З’ясувалося, що я дотелефонувався до Говарда Ґормлі, її 65-річного брата.

— Кому це заманулося розпитувати про її смерть, після того як минуло стільки років? — запитав він хрипким і стомленим голосом.

— Чесно кажучи, містере Ґормлі, я не знаю, що вам сказати, — промовив я. — З рідними моєї дружини сталося лихо через кілька місяців після нещасного випадку з вашою сестрою, лихо, яке ми досі намагаємося розслідувати, а повідомлення про смерть Коні я знайшов серед речей, що збереглися від її батька.

— Це вам здалося дивним, чи не так? — припустив Говард Ґормлі.

— Атож, дивним. Якщо ви не відмовитеся відповісти мені на кілька запитань, це може прояснити справу, принаймні дозволить мені виключити існування будь-якого зв’язку між трагедіями вашої родини й нашої.

— Я думаю, що так.

— По-перше, чи знайшли вони, хто збив вашу сестру? У мене такої інформації немає. Проти когось висунули звинувачення, в кінцевому підсумку?

— Ні, копи не змогли з’ясувати анічогісінько, ніколи нікого не посадили до в’язниці за це. Гадаю, через якийсь час вони просто покинули цю справу.

— Я вам співчуваю.

— Ця подія фактично вбила наших батьків. Горе їх зламало. Мати померла десь через два роки, а ще через рік відійшов і батько. Обоє нібито померли від раку, але якщо ви запитаєте мене, то це горе звело їх у могилу.

— Чи поліція мала бодай якісь припущення? Чи вони з’ясували, хто був за кермом машини?

— А коли було опубліковане повідомлення, яке ви знайшли?

Воно лежало в мене поряд із комп’ютером, тож я його зачитав.

— Це досить раннє повідомлення, — сказав він. — Це було перед тим, як вони дійшли висновку, що весь той випадок був, можна сказати, інсценований.

— Інсценований?

— Річ у тім, що спершу вони думали, водій просто наїхав на дівчину й утік, довго не думаючи. Можливо, він був п’яний або просто не вмів водити машину. Та коли вони зробили розтин тіла, то виявили щось дуже незвичайне.

— Що ви маєте на увазі, коли кажете «незвичайне»?

— Я не експерт, розумієте? Я працював усе своє життя покрівельником. Але вони нам сказали, що всі ушкодження від зіткнення з автомобілем були завдані вже після того, як вона була мертва.

— Стривайте секунду, — перебив його я. — То ваша сестра була вже мертва, коли на неї наїхав автомобіль?

— Саме це я вам щойно сказав. І…

— Так, містере Ґормлі?

— Знаєте, мені важко про це говорити, навіть через стільки часу. Мені не хотілося б сказати щось таке, що виставить у непривабливому світлі Коні, навіть після всіх цих років, якщо ви мене розумієте.

— Я розумію.

— Але вони сказали, вона з кимось була незадовго перед тим, як її вкинули в ту канаву.

— Ви хочете сказати…

— Вони не сказали, що вона була зґвалтована, хоч це й могло бути, я думаю. Але моя сестра нерідко переходила з рук у руки, якщо ви мене розумієте, і кажуть, вона з кимось зустрічалася, того вечора, вельми ймовірно. І я завжди думав, а чи це не той самий мерзотник, який укинув її потім у канаву, підлаштувавши все так, ніби її збило автомобілем.

Я не знав, що сказати.

— Ми з Коні були близькі. Я не схвалював того, як вона жила, але, зрештою, й сам не був ангелом, і не мені було вказувати на неї пальцем. Минуло стільки років, а я досі лютий і хотів би, щоб вони знайшли того негідника, який це зробив, але ж це було так давно, й цілком можливо, що той сучий син уже сам давно мертвий.

— Так, — погодився я. — Це дуже навіть можливо.

Коли я закінчив розмову з Говардом Ґормлі, то якийсь час просто сидів за своїм столом, дивлячись у простір, намагаючись збагнути, чи означало це що-небудь.

Потім, цілком неусвідомлено, як я часто роблю, я натиснув на клавішу «пошта» на комп’ютері, щоб подивитися,