Володимир Семенович Короткевич - Дике полювання короля Стаха

відзначається дивовижною витривалістю, машистою інохіддю і під час галопу мчить величезними стрибками, як олень. Не дивно, що в тумані мені такими величезними здавалися їхні стрибки.

І ще дві розгадки прийшли несподівано. По-перше, біля сідла кожного мисливця висіли чотири глибокі кожушані торби, які, видно, у випадку потреби можна було одягти на ноги коням і зав'язати біля бабок. Крок робився зовсім безшумний. По-друге, серед трупів і поранених я побачив на землі три опудала, одягнені так, як і мисливці, у старі капелюхи з перами, капці, чуги, але прив'язані мотузками до сідла. Людей у Ворони, видно, бракувало.

Але й наші втрати були значні. Ми ніколи б не перемогли цієї банди професіональних вояк, якби не несподіваний наш напад. Але навіть і це відбулося погано: селяни воювати зовсім не вміли. Вилицюватий хлопець, якого збив конем Ворона, лежав на землі з розбитою головою. У довговусого селянина дірка від кулі темніла просто посеред чола. Селянин з довбнею, що вдерся у середину між вершників, лежав на землі і стриг ногами, як ножицями: відходив. Поранених було в два рази більше. Я також дістав рану: куля рикошетом влучила мені в потилицю.

Ми лаялися. Михайло бинтував мені голову, а я кричав, що це дурниця. Тим часом серед мисливців розшукали одного й підвели до вогнища, яке ми розклали. Переді мною стояв з обвислою, як нагайка, рукою Марко Стахевич, той самий шляхтич, розмову якого з Пацюком я підслухав тоді під деревом. Він був вельми колоритний у своїй чузі вишневого кольору, в маленькому капелюсі, з порожніми піхвами від шаблі на боку.

— Ти, здається, погрожував селянам, Стахевич? Ти помреш, як ці, — спокійно сказав я. — Але ми можемо відпустити тебе, бо один ти не шкідливий. Ти поїдеш за межі Яновської округи і будеш жити. Ми відпустимо тебе тоді, коли ти розповіси нам про вашу діяльність.

Він повагався, подивився на люті обличчя селян, залиті червоним сяйвом вогнища, на кожухи, на руки, які стискали вила, і зрозумів, що пощади тут чекати не можна. Вила з усіх боків оточували його, торкаючись тіла.

— Це все Дубатовк, — сказав він понуро. — Палац Яновських мав перейти до Горобурди, але Горобурда дуже напозичався у Дубатовка. Ніхто про це не знав, окрім нас, людей Дубатовка. Ми пили в нього, і він давав нам гроші. А сам він марив про палац. Він не хотів нічого продавати звідти, хоч палац коштував багато. Ворона казав, що коли б продати всі речі звідти в музеї, можна було б отримати багато тисяч. Випадок звів їх з Вороною. Ворона спершу не хотів убивати Яновську, хоч йому і показали на двері. Але після того, як з'явився Світилович, згодився і він. Казка про дике полювання короля Стаха спала на думку Дубатовку ще три роки тому. В Дубатовка звідкілясь є приховані гроші, хоч живе він навмисне бідно. Він взагалі дуже хитрий, дуже скритний, дуже неправдивий чоловік. Найрозумнішого обведе круг пальця, таким ведмедем прикинеться, що далі нікуди. І от він поїхав до найкращої у нашому краї стайні, до збіднілого за останні роки пана і купив усіх дрикгантів, а потім перевів їх до Яновської пущі, де ми побудували сховища і стайню. Усіх дивувало, як це ми можемо мчати по драговині, де й кроку ступити не можна. А ніхто не знає, як ми плазували по Велетовій прірві, шукаючи потаємних стежок. І знайшли. І вивчили. І мчали по місцинах, де стежка була по лікоть під тванню, а з боків — безодня. І до того ж ці коні — чудо. Вони біжать на голос Дубатовка, як собаки. Вони відчувають болото і, коли треба, роблять над місцями, де стежка обривається, величезні стрибки. І ще: ми завжди виїжджали на полювання тільки вночі, коли туман повзе по землі. І тому всі нас вважали привидами. А ми ще й мовчали завжди. Це було ризиковано. Але що ж нам було робити, здихати з голоду на чверті волока[3]? А Дубатовк платив. І до того ж ми не тільки доводили цим до божевілля або смерті Яновську, ми ще й вчили нахабних хлопів, щоб знали страх божий і не думали про себе занадто багато. Дубатовк через Горобурду примусив тоді Кульшу викликати до себе дівчину, бо знав — батько занепокоїться. І ми спіймали Романа, перестріли його. Ух, і гонка це була!.. Утікав, як чорт… Але його кінь зламав ногу.

— Ми знаємо це, — в'їдливо сказав я. — До речі, Роман видав вас з головою саме після смерті, хоч ви його крикам і не вірили. Не вірили ще два дні тому, коли розмовляли з Пацюком після вбивства Бермана.

У Стахевича аж щелепа відвисла. Я владно наказав йому розповідати далі.

— Ми навели жах на всю округу. Наймити згоджувалися на ту ціну, яку давав господар. Ми стали краще жити. А Яновську довели до розпачу. І тут з'явився ти, Білорецький. Дубатовк тоді привіз портрет Романа Старого недарма. Якби не ти, вона б була божевільною через тиждень після цього. І тут пан Ригор побачив, що помилився. Вона була веселою. Ти весь час танцював з нею. Дубатовк навмисне запросив тебе, коли передавали справи опіки, щоб ти переконався, що вона бідна. Він добре вів маєток — це ж був його майбутній маєток. Але бідність Яновської на тебе не вплинула, і тебе вирішили прибрати.

— До речі, — сказав я, — я ніколи не думав одружитися з нею.

Стахевич невимовно здивувався.

— Але байдуже. Ти все одно перешкоджав нам. Вона ожила з тобою. До речі, Дубатовк справді любив Яновську. Йому шкода було її знищувати, і, якби можна було обійтися без цього, охоче згодився б. І тебе він поважав. Казав нам завжди, що ти справжня людина. Шкода тільки, що не згодишся бути з нами. Тоді, на бал, Дубатовк привіз Яновській старовинне вбрання, бо воно тих, хто не звик до нього, робить непривабливими. І сам здивувався, як це несподівано добре вийшло. Одно слово, справи наші ускладнилися: треба було прибрати і вас, і Світиловича, який мав право на спадщину і кохав Яновську. Дубатовк запросив вас до себе, де Ворона повинен був викликати вас на дуель. Він так добре розіграв усе це, що ніхто й не подумав, що не він, а Дубатовк був натхненником дуелі, а ми тим часом розглядали вас, бо треба було добре запам'ятати ваше обличчя.

— Далі, — кинув я.

Стахевич завагався, але Михайло легенько торкнув його вилами в те місце, звідки