Володимир Михайлович В'ятрович - За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна

Багато людей боялися повертатися. Залишилися ті, що сховалися десь по криївках. Спочатку я заходив до кількох хат і записував прізвища помордованих, але коли на підлозі побачив тіло шестиденної дитини, у котрої не можна було розрізнити ні голівки, ні ніжок, ні ручок ― став записувати прізвища жертв лише зі слів гурту людей, які мене супроводжували. Коли хтось з них на плебанії [47] покликав подивитись, що зробили зі священиком (здається, забили поліно до рота), я не пішов».

Підтримуючи та ініціюючи антиукраїнські акції, польська влада намагалася пришвидшити переселення українців із Закерзоння, щоб позбутися їхньої присутності у відновленій державі. Безпосередній зв’язок між цими діями і переселенням вбачали співробітники НКВД, які звітували керівникам партії, що «у лютому—березні 1945 р. бандитські формування АК масово підпалювали українські села, грабували і вбивали населення. Внаслідок цих дій значно збільшилось надходження заяв на евакуацію. У лютому і березні 1945 р. у Любачівському, Яро­славському і Перемишльському повітах заяви подали 27 590 родин, тоді як протягом попередніх 5 місяців надійшло тільки 12 872 заяви». У тих же звітах співробітники радянських органів повідомляли, що, за неповними даними, лише протягом березня 1945 р. «спалено українських господарств ― 959; пограбовано українських господарств ― 500; вбито і поранено українців ― 925».

Не припинилися антиукраїнські акції й наступного місяця. «16.IV польська міліція і військо зробили акцію на с. Гораєць. Вже о годині 3-ій обступили село зі всіх сторін, найгустіше від ліса. До села ввійшли о годині 5.30. Населення почало втікати. Поляки почали ловити і стріляти. Друга частина зайнялася паленням господарств і рабованням українських хат. Під час акції спалили ціле село (180 господарств). Вбили 135 людей, з цього 69 мужчин, 40 жінок та 27 дітей до літ 15. Акція тривала до години 8-ї рано».

Проти ночі із 17 на 18 квітня на українське село Малковичі коло Перемишля напала банда поляків із сусіднього села Орли. Жертвами атаки стали 153 українці. Наступного дня «18.IV.45 польська міліція і різні банди напали на с. Пискорович і проводили акцію через три дні, стріляючи українське населення, яке з’їхалося з сусідніх сіл, втікаючи перед терором польських банд». Свідок цих подій Марія Ожга подає більш детальну інформацію про акцію, здійснену польськими підпільниками на чолі з Йозефом Задзєрським ― «Волиняком»: «В школі Пискорович знаходилося близько двохсот осіб українського походження з Рухова, Пискорович, Теплиць, Ожани, Дубровиці, які мали виїхати до СРСР <…>. З самого ранку оточено село і школу. До школи ввійшли, як казали свідки, чотири замаскованих чоловіки, які виконали екзекуцію осіб, що перебували в школі. Згідно зі списком у школі, загинуло 180 осіб. Врятувалося, напевно, кілька (Шикула, молодий хлопець, сховався під софітом, дівчина Сорока вціліла під тілами вбитих). Крім того, вбивано втікаючих. Багато осіб згинуло над Сяном. Там відбувалося полювання на недобитків. Деяких застрелено у селі при забудовах <…>. В сумі загинуло близько 300 осіб в Пискоровичах».

За підрахунками сучасних польських дослідників, різні збройні польські формації (як підпільні, так і державні) навесні 1945 р. атакували 78 українських місцевостей, жертвами чого стали від 2600 до 3900 осіб. Схоже, нещодавно віднайдені документи українського підпілля уточнять цю цифру і вона зросте.

Відповідь УПА та припинення протистояння з польським підпіллям

У відповідь українські повстанці здійснили ряд антипольських виступів, зокрема проти польських осередків та міліційних пунктів. Перед акціями поширювали листівки із погрозами кари, якщо антиукраїнські дії не припиняться. За інформацією Василя Галаси, заступника провідника ОУН на Закерзонні, усього протягом одного весняного місяця від 15 квітня до 15 травня українські відділи ліквідували більше 20 постів Міліції обивательської.

Найбільшими антипольськими акціями цього періоду, які в українських документах подано як відплатні, стали напади повстанців на села В’язівниця та Борівниця. «17.IV.45 о год. 4.30 відділ командира Залізняка зробив відплатну акцію на с. В’язовницю, ― читаємо про це в повстанському звіті. ― Спалено 160 господарств і вбито понад 200 поляків. В тому числі більшість штурмовців, міліціянтів і большевиків. Наші втрати 8 вбитих, 7 ранених».

Через чотири дні, 21 квітня, атакували село Борівницю, жителів якого повстанці звинувачували в антиукраїнських діях. Ось як описує її учасник Іван Кривуцький: «Уночі на 21 квітня три наші сотні оточили Борівницю, і як тільки засіріло, почався бій. Найдовше захищалися ті, що вибралися на дзвіницю костелу. «Сліпий» [48] зі своєю п’ятіркою «волиняків» утік відразу після перших пострілів. До 10-ї години все затихло, лише горіло кілька хат. Загинуло троє наших стрільців. З місцевих поляків, які здалися, було відібрано, здається, 27, які вирізнялися під час нападів на українські села разом із Котвіцьким. Їх розстріляли серед села, а інших відпустили. Поспішаючи, попередили все населення, щоб вибирались із хат, бо о 14-ій годині будемо палити село». Автор мемуарів не наводить кількості загиблих у ході штурму поляків, яка мала би бути значною, зважаючи на те що оборона села була завзятою.

Тіла українців, убитих відділом «Народових Сіл Збройних» (НСЗ) під командуванням Станіслава Секули ― «Сокола» в селі Верховини. 6 червня 1945 р.

Навесні 1945 р. подальше розростання конфлікту було більш ніж імовірним, він міг набрати масштабів протистояння на Волині чи Галичині у 1943―1944 рр. На заваді цьому стали переговори 29 квітня 1945 р. у Селиськах Березівського повіту між представниками українського і польського підпілля та підписання угод про перемир’я і співпрацю у боротьбі з НКВД. На думку Івана Кривуцького, який брав участь у цих зустрічах, безпосереднім приводом для перемовин стала повстанська акція проти Борівниці. Поляки відзначили, що її проводили не сили самооборони, а добре озброєні й структуровані відділи УПА. Це засвідчило наявність вагомої збройної сили українців, а отже, схилило поляків до миру.

Так розбудова українських повстанських відділів, що стала наслідком польських акцій, не лише зупинила їх, а й посприяла зближенню польського та українського національних рухів.

Досягнуте перемир’я суттєво зменшило масштаби протистояння, а відтак сповільнило темпи виселення українців. «У квітні кількість АКівських нападів зменшилася, ― звітували керівництву співробітники НКВД, ― і тому населення під різними приводами утримується від виїздів, а часто забирає подані заяви». Далі в документі наведено такі цифри: спалено 180 українських господарств, убито й поранено 620 цивільних українців.

21 травня 1945 р. відбулася наступна зустріч між представниками обох підпільних рухів у селі Руда Ружанецька (за іншою версією — у присілку Жари села Люблинець Новий ) на Холмщині. З українського боку її учасниками були місцеві керівники підпілля (Микола Винничук — «Вир» та Сергій Маритиннюк — «Граб»), а також делегований найвищим керівництвом українського визвольного руху Юрій Лопатинський — «Калина». У складі польської делегації було вісім осіб, серед них керівники місцевого підпілля Мар’ян Ґолембйовський — «Штер» та Станіслав Ксьонжек — «Вирва».

Через кілька днів, 27 травня, підпільники провели першу спільну акцію проти міліції Варяжа і Хороброва.

Діалог тривав ще понад рік.

Переговори між представниками польського та українського підпілля, 21 травня 1945 р. у селі Руда Ружанецька

Хоча кількість жертв конфлікту в результаті перемир’я зменшилася, проте зупинити протистояння одразу було неможливо, адже значну частину польських збройних угруповань польське підпілля не контролювало, а тому не вважало для себе обов’язковими ці угоди. Крім того, у терені й надалі активно діяли різноманітні кримінальні банди, що не мали чіткої політичної орієнтації чи навіть певного національного забарвлення.

Одна з останніх кривавих акцій того періоду відбулася в українському селі Верховини 6 червня 1945 р. За підрахунками українських підпільників,