Стівен Кінг - Воно

— Все це звучить для мене дуже дивним. Ти дуже сильно мене лякаєш, Білле.

— Вибач, — поцілував він її. Таке відчуття, ніби її поцілував якийсь абсолютний незнайомець. Вона впіймала себе на тому, що ненавидить того чоловіка, Майка Хенлона. — Я думав, що мушу пояснити стільки, скільки можу; я думав, так буде краще, ніж просто вислизнути геть у ніч. Підозрюю, дехто з них може саме так і зробити. Але я мушу їхати. І думаю, Стен буде там, неважливо, наскільки дивно звучав його голос. Чи, може, це тому, що я не в змозі уявити себе, ніби не їду.

— Через твого брата?

Білл повільно похитав головою.

— Я міг би тобі так і сказати, але це було б брехнею. Я любив його. Я розумію, як це дивно звучить після того, як я був розказав тобі, що не думав про нього близько двадцяти років, але я дуже збіса любив того хлопчика. — Він стиха усміхнувся. — Він був ще тим пришелепком, але я його любив. Розумієш?

Одра, в якої була молодша сестра, кивнула:

— Я розумію.

— Але це не через Джорджа. Я не можу пояснити, що там. Я… — Він задивився крізь вікно в ранковий туман. — Я почуваюся так, як мусить почуватися пташка, коли надходить осінь і вона розуміє… якось вона розуміє, що мусить летіти додому. Це інстинкт, бейб… І мені здається, я вірю в те, що інстинкт є залізним скелетом під усіма тими нашими ідеями щодо свободи волі. Якщо ти не волієш отруїтись газом, чи ковтнути дуло пістоля, чи прогулятися вниз із довгого пірса, ти не здатен сказати «ні» деяким речам. Ти не можеш відмовитися зробити вибір, тому що ніякого вибору там не існує. Ти можеш зупинити те, чому призначено відбутися, не більше ніж як стоячи на домашній базі з києм у руках дозволити себе вдарити м’ячем. Я мушу їхати. Та обіцянка… вона в моєму мозку, наче якийсь рибальський г-г-гачок.

Вона підвелася і обережно піднесла себе до нього; почувалася вона дуже крихкою, немов може розбитися. Поклавши руку йому на плече, вона розвернула його до себе.

— Тоді візьми мене з собою.

Спалах жаху, що відбився на його обличчі — не жаху перед нею, а за неї, — був таким оголено-відвертим, що вона відсахнулась, уперше по-справжньому злякавшись.

— Ні, — сказав він. — Не думай про це, Одро. Навіть не думай про це ніколи. Ти не мусиш і на три тисячі миль наблизитися до Деррі. Гадаю, впродовж наступних пари тижнів Деррі буде дуже поганим місцем. Ти залишишся тут, і займатимешся чим слід, й усіляко виправдовуватимеш мене, як воно й мусить бути. Пообіцяй мені це просто зараз!

— Я мушу обіцяти? — перепитала вона, не відриваючись очима від його очей. — Мушу пообіцяти, Білле?

— Одро…

— Я мушу? Ти був пообіцяв, і дивися, у що ти втрапив. І я разом з тобою, оскільки я твоя дружина і кохаю тебе.

Його великі руки боляче стисли їй плечі.

— Пообіцяй мені! Пообіцяй! П-па-па-па-а…

І вона не змогла цього витримати, цього нещасного надламаного слова, що звивалося в його роті, немов підчеплена гаком риба.

— Я пообіцяю, гаразд? Я обіцяю! — Вона вибухнула слізьми. — Тепер ти щасливий? Господи Ісусе! Ти божевільний, усе це суцільна божевільня, але я обіцяю!

Він обняв її однією рукою й повів до фотеля. Приніс їй бренді. Вона потягувала з чарки, з кожним ковтком потроху опановуючи себе.

— У такому разі, коли ти їдеш?

— Сьогодні, — відповів він. — «Конкордом». Я якраз встигаю, якщо скористаюсь не потягом, а поїду в «Хітроу» машиною[198]. Після ланчу Фредді чекає мене на знімальному майданчику. Ти вирушиш туди заздалегідь, о дев’ятій, і ти нічого не знаєш, домовились?

Вона неохоче кивнула.

— Я буду в Нью-Йорку раніше, ніж виникнуть якісь підозри. А до заходу сонця буду вже в Деррі, якщо з правильними п-п-пе-ресадками.

— А коли я побачу тебе знову? — м’яко запитала вона.

Він обхопив її рукою і міцно притиснув, але так і не відповів на це запитання.

Деррі:

Перша інтерлюдія

Скільки людських очей… спромоглися бодай мелькома вхопити потайливість своїх анатомій з плином років?

Клайв Баркер. Книги крові[199]

Наступний фрагмент і всі подальші інтерлюдії є витягами з написаної Майклом Хенлоном роботи «Деррі: Неофіційна історія міста». Це неопублікована збірка нотаток і відповідних фрагментів рукопису (що читаються майже як щоденникові записи), знайдена у сховищі Деррійської публічної бібліотеки. Означену назву було написано на теці зшивача зі вставними аркушами, в якій перебували ці нотатки до їх появи тут. Та, проте, сам автор протягом власних нотаток кілька разів називає їх «Деррі: Погляд крізь чорний хід Пекла».

Можна припустити, що думка про їх широку публікацію неодноразово відвідувала голову містера Хенлона.

2 січня 1985 року

Чи може ціле місто бути пройнятим марою?

Пройнятим, як деякі будинки бувають пройняті привиддям.

Не просто якийсь один будинок чи ріг якоїсь однієї вулиці того міста або один баскетбольний корт у єдиному скверику, де позбавлене сітки кільце стирчить на заході сонця, наче якесь морочне й криваве знаряддя тортур, не просто якась одна місцина — але все. Ціле місто.

Може таке бути?

Послухайте!

Пойняте марою: «Часто відвідуване привидами або духами» — «Фанк і Вегнолз»[200].

Пойняте марою: «Уперто навертається на думку, важке для забуття» — знову ж таки «Фанк і Вегнолз».

Пойняте марою: «Де часто з’являється або куди повертається щось, особливо привиддя». Але — слухайте, слухайте! — «Часто відвідуване місце: курорт, кубло, вертеп…» Курсив, звісно, мій.

І ще одне. Наразі останнє, це означення іменника: і воно лякає мене найбільше: «Місце годівлі тварин».

Як ті тварини, що розтерзали Ейдріена Меллона, а потім перекинули його через міст?

«Місце годівлі тварин».

Що годується в Деррі? Що годується самим Деррі?

Розумієте, це доволі цікаво — я не знав, що це можливо, перетворитися на аж таку перелякану людину, якою я став відтоді, як відбулося оте з Ейдріеном Меллоном, і продовжувати жити, більш того, жити функціонально. Це