Володимир Лис - Місяць, обмитий дощем

на телебаченні і в обласній науковій бібліотеці імені Олени Пчілки, де готувалася презентація його нової книжки. 12-го, у суботу, його не стало. Серце зупинилося, коли читав книжку «Чумацький шлях». Чумаки, як відомо, привозили сіль, без якої людське життя неможливе. А над ними світила велика галактика, яку в народі називають так само.

Прощання зі світлим Поетом

Життя наше, на жаль, зіткане, виросле, вистигле так, що в ньому переплелись нитки, мелодії й кольори радості і смутку. Так трапилося, що у світлий пасхальний четвер волинське село Овадне, що у Володимир-Волинському районі на Волині, прощалося зі своїм сином, Поетом Анатолієм Махонюком. Доля його, яка була скупою на здоров’я, виявилася зате щедрою не тільки на життєві випробування, а й велику силу духу і ще більший талант, що засвідчила його висока афористична, чиста, хоч часом і болюча поезія. Поезія, у якій слова були наповнені не тільки густою образністю, а й мудрою і водночас зворушливою філософією. Серед багатьох чудових віршів у Анатолія є такий:

І питатиме Бог не в тебе,

А спитає у інших.

І не ім’я твоє питатиме,

А кому із них ти брат.

Виявилося, що покійний Анатолій Петрович був братом не тільки колегам по літературному цеху, які приїхали з Луцька вшанувати його пам’ять, не тільки численним односельцям, учасникам печального прощального обряду і представникам більшого, «Волинського братства», які добралися у Овадне аж із Києва, а й небу, яке заплакало дощем саме в той момент, коли востаннє бачило його на землі, а не в землі, котру він оспівав.

Братом цій світлій і печальній весні, також оспіваній ним у поезії, кожному, не тільки календарному листку, йдучи за назвою однієї з його збірок «Колекціонер календарних листків», а й живому зеленому листку і вишневому цвіту. Пам’ятаю, як вразила мене образність одного з віршів його збірки «Осінній сонях», що буквально вибухла після трьох попередніх і засвідчила прихід в літературу не просто гарного, а великого поета:

Наче дівка

На виданні

Стоїть у саду

Перед квітнем

Вишня розбухла.

Колупає гілкою

Набіл хати.

Так міг сказати тільки справжній поет, і я з радістю написав на цю збірку рецензію, яка була надрукована у скороченому варіанті у газеті «Волинь», а повністю — в альманасі нашої письменницької організації «Світязь». Потім з тим же почуттям за подальше зростання автора взявся за передмову до його «Колекціонера…», у якому він проходив послідовно шлях поезій у один, два, три, чотири рядки, до — восьмирядкових віршів.

Вірш із одного рядка «Пишу при світлі душі» міг би стати епіграфом до всієї творчості Анатолія Махонюка. А про його поетичну майстерність засвідчив і такий факт. Під час наших зустрічей і на творчих вечорах Анатолій любив згадувати, що ідею написати цикл віршів про тінь (а чому б не написати?) подала Надія Гуменюк. З циклу виросли цілих дві збірки — «Допоки бачу тінь свою» і «П’ять кольорів тіні».

Так міг зробити, знову ж таки, тільки справжній поет, який умів спілкуватися зі словом. Але були в них не тільки поезії про людську тінь і тінь нашого життя в різних його іпостасях, а й відтінення й Всесвіт всього багатства життя й поетового серця, у всій багатогранності й трагізмі.

Він народився в селі Чевель Старовижівського району, а місцем проживання і прихистком його душі стало село в іншому районі — Овадне. Тут з вікна батьківського дому, із саду біля хати, із сільської вулиці — пунктів його поетичних спостережень, бо ж був прикутий до інвалідного візка, — народився й пішов у світ десяток поетичних книг для дорослих і дітей. Його сестри Світлана і Галина, як і він, з нелегкою долею, створювали (Галина продовжує створювати) шедеври вишивок на полотні, він же досконало вишивав словом. Має поетичну душу й наймолодша сестра — Людмила.

Услід за передчасно померлою Світланою відійшов у вічність і старший, єдиний брат. Лишилися не тільки книжки, а й щось значно більше. Можливо, і за людську пам’ять. І підозрюю, що те «щось» — це бачення, відтворення світу у всій його багатогранності й неповторності саме Поетом Анатолієм Махонюком, через яке пізнавали й ще довго пізнаватимуть цей світ вдячні читачі. Перша і єдина, на жаль, премія за його творчість називалася «Надія». Він сповна виправдав надії, які покладалися на нього як поета і людину.

У день прощання з Анатолієм Махонюком на сільському цвинтарі звучали рядки його проникливих віршів і такі ж слова про його творчість і нього. Вони й лишаються з нами, як і пам’ять. Лишилися його слова, що, як він писав, «болять мені українським болем». І його образне прохання, висловлене в одній із поезій:

Коли мене не стане,

Пишіть листи ластівці

На мою теперішню адресу,

Роблячи на конверті примітку:

Для Анатолія.

Птах особисто передасть

Мені його у вирії.

Батьківська хата Архипа Данилюка

Десь наприкінці сімдесятих років двадцятого століття довелося вперше побувати в Музеї народної архітектури і побуту під Києвом. Потім музей змінився, а тоді українські хати з різних областей України, за винятком кількох, були на один кшталт — добротні оселі із сучасними меблями, які повинні були демонструвати, як заможно живуть колгоспники в часи «розвинутого соціалізму». Пам’ятаю, ми з колегою ходили і шукали справжню, давню українську хату з минулих століть і не знаходили. І міркували: «Невже і в музеї не лишилося?»

На щастя, лишилося. У такому самому музеї, тільки в Шевченковому гаю у Львові. Доклали до цього рук і зусиль працівники музею, а найбільше знаний етнограф, географ-краєзнавець, письменник Архип Данилюк. Мені тим більше приємно писати про нього, що Архип — мій близький земляк, ми родом з одного села — Згорани, що на Волині.

Хоча трапилося так, що ближче заприязнилися і, як то кажуть, зійшлися, десь із кінця вісімдесятих років. Оскільки він жив і працював у Львові, а я в Луцьку й тоді ще не було мобільних телефонів, то й здибалися не так часто. Раз у Львові, кілька разів у рідному селі, коли гостювали там у рідних і приїжджали на проводи, а в основному в Луцьку, як Архип їхав кудись у волинські села, зустрічався зі знаним волинським краєзнавцем Олексою Ошуркевичем чи брав участь у краєзнавчих та етнографічних конференціях. По їх закінченні ми відводили душу в бесідах за чашкою кави й чогось міцнішого в редакції, де я працював, або в кав’ярні. Бував Архип і в мене вдома, раз ми проговорили цілий вечір і майже всю ніч, аж до четвертої години ранку, доки він не сказав:

— Здається, пора вже, Володю, лягати.

Я посміхнувся:

— Ще рано, Архипе.

— Рано спати чи вже треба рано вставати…

Якось я був під час його чергового приїзду на так званому нічному чергуванні в редакції і теж просиділи аж до Архипового поїзда. А раз