Мирослав Іванович Дочинець - Світован. Штудії під небесним шатром

— Головна наша притуга — моральний застій. Корінь нашої біди в тому, що ми не вчимося так, як треба, не розвиваємо високу традицію, котру нам полишили предки. Не піднімаємо її до мірила поступу передової людности. Не знаємо, що хочемо, куди й до чого йдемо. Ще чужинці, що побували в запорожців, дивувалися, що ті найменше з усіх християнських народів переймаються своєю будучиною. Біда і від неоднорідности, розбрату населення. Духовна єдність спільноти — ось головний стрижень. А він надломлений. Зродження народу починається з душі, зі Слова. Та я не певний, що національне легко підніметься в повен ріст, радше все почнеться з матеріального і морального. Се бджолина робота кождого просвітника, кождого соборника на своїм місці. Щільники нації теж треба наповнювати медом і воском. Гряде велика і тривала відбудова погубленої Материзни. Відбудова в спілці з духом, природою і землею. Болісне повернення відібраного Раю.

— Ви в це вірите?

— І ти скоро повіриш, і инші теж. Інакше для чого нам віра, надія і любов?!

Каміння у воді

І впала з побурілих небес осінь. Наче зісковзнула з соленої скелі, зваривши за одну ніч нажовто плетиво хмелю. Пішла з бляшаним дзвоном по нижчих корчах, по траві, що враз скулилася під крижаними росами. За вії, за брови чіплялося богородичне прядиво павутини. Голими п'ятами я мацав у траві горіхи і збирав їх до коша. Коли ноги вже судомило від студені, брався за яблука. Складав їх у пивниці на солому, пересипав попелом, перекладав сухим горіховим листям.

«Так вони дочекаються нас до яри», — казав Світован. Сам він пішов у Заломи за золотим коренем, а я домарив, чекав Штефана, що мав звести зілля до фельдшерського пункту. А звідти його перепровадять до Мукачева. Штефан приплівся зі своєю шкапою під обід. Кобила дрімала стоячи, похиливши пісний писок. Тепер вона і газда ще більше були схожі між собою. Я простяг заготовлену пляшку. Штефан тут же витяг зубами гичку і відсьорбнув. Від того звуку чи, може, гострого сливового духу кобила розплющила водянисте око.

— Як добре уп'єш — кози в золоті, — звеселіло видихнув чоловік. — Але і я не впорожні. Маю для тебе дрінген-пакет від Ількової дівки. З рук у руки, в цілости і сохранности, — простягнув жовтувату цидулу, перечеплену скріпкою.

Я запхав її до кишені, і ми стали ув'язувати міхи. Папірець розгорнув я по тому, як Штефан, глитнувши ще раз «прикурянки», неохоче розбудив кобилу. Це була телеграма від Толі.

«Кінець вигнанню статті попали цека комсомолу тебе відновили роботі посилають курси москву документи завтра обкомі видавництво схвалило книгу новел забрати аванс».

Я перечитав ще раз уголос і оглянувся. Довкола нікого не було, крім мене і дятла, що завзято довбав дуплаву горішину. Неначе достукував недомовлені слова. Головні слова завжди губляться між рядками — і телеграм, і книжок. Телеграма була адресована мені, але слова «цека», «обком», «курси», «аванс» звучали так дико, що я з натугою висновував їх зв'язок з моєю теперішньою особою.

Відтак я розгорнув аркушик, прикріплений до телеграфного бланку. Там було кілька рядків від неї.

«Той, хто крила має, відлітає… Рада за твої успіхи. Справді, до сліз рада. Хоча Москва сльозам провінціалок не вірить. Я з наївності гадала, що ти вічний студент, чи, може, вільний художник, мандрівний поет, а виявилося — птиця високого польоту. Не те що твої кораблики недалекого плавання… Ще раз дякую тобі за допомогу, за підтримку вітчизняної філологічної науки. І за той настрій, із яким я, як наївна Пенелопа, чекала твої кораблі. Найменше думаючи про свою курсову. Та ба, наївність таки не лікується.

Якщо коли-небудь твоя книжка потрапить до нашої бібліотеки, обіцяю прочитати її з великим інтересом.

А в іншому прислухаймося до народу, який завжди правий: не вродив мак — перебудемо й так.

Оля».

Очі мої ще трималися письма, а руки похапцем збирали речі. Пара білизни, кілька книжок, зошит, камінець із діркою-оком, сойчине перо, ікло дика, Олині листи. Ількова куча враз стала тісною для мене, витискала з себе. І запах її почужів. Осінь загострює запахи. З Горового гнізда я злетів, як перо сойки. Години за дві дістався Заломів. Старий, колінкуючи, оббирав коріння.

— Я йду, — промовив я за його спиною, збадьорюючи свій голос. — Мушу йти.

Він обернувся, зіп'явся на ноги. В його погляді не було ні подиву, ні запитання. Як і тоді, коли я стояв перед хвірткою на Поповій горі.

— Ніколи нікому не пояснюй, чому йдеш. А мені й поготів не треба пояснювати. Ми ж із тобою учні Одіссея, чи не так? Тут инший клопіт. Ти помагав мені, власне, працював на мене ціле літо. Я тобі винен…

Я спробував заперечити, але він зупинив мене жестом руки.

— Грошей я не маю. Відплачу тобі якимось робом пізніше. Неодмінно відплачу, — загадково всміхнувся в бороду. — Якщо пустишся напросто за поточиною, то виграєш якусь годину часу. Правда, автобус уже не застанеш.

— Не біда, я навчився довіряти ногам.

— Се добре. Тепер хай довіра піднімається вище — до серця й голови. Що ж, іди здоров, куди знаєш. Іди, і нехай руки твої будуть порожні і сильні, розум ясний, а воля здорова. Стелися, добрий путь! — благословив мене пучкою, в якій затис кілька стеблин, і обернувся до своєї роботи.

І я пішов. Побіг назламголову горбкуватим берегом, перелітаючи валуни й мохнаті купини. Вже на самому дні долини, де потік пірнав у ліс, я обернувся. Старий стояв на гребені схилу в повен ріст і дивився мені вслід. Верховий вітер шарпав, надував його сорочку, розвіював сиві кустрі волосся, що кольором зливалося з небом.

— Го-го-го! — крикнув я повними грудьми.

Він не зрушив з місця, лише підняв перед себою якось безпорадно руки, ніби промовляючи: «Що тобі ще повісти? Чим ще запомогти?»

Я помахав у відповідь і, задкуючи, увійшов під вільге і темне шатро дерев. Дні світящі залишав я за собою. І це розуміння гостро шпигнуло в серце. Більше я його не бачив,