SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

— Ні, Сарне… — прошепотіла вона, її голос тремтів. — Ні… не так… 

Він м'яко, майже невагомо торкнувся її мокрої від сліз щоки. Його дотик був сповнений такої невимовної ніжності, такої тихої, жертовної любові, що Ліра відчула, як її серце розривається на мільйон уламків. 

— Саме тому, що я знайшов себе, Ліро, тому що ти допомогла мені знову стати людиною, я і можу це зробити, — його голос був тихим, але кожне слово вібрувало такою силою, таким глибоким переконанням, що воно проникало в саму її душу. — Раніше… моє життя було лише попелом, порожньою оболонкою. Моя жертва не мала б сенсу. Але тепер… тепер я знаю, що таке відчувати. Що таке сподіватися. Що таке… кохати. — Він вимовив це слово з благоговійним трепетом, немов куштуючи найдорогоцінніший скарб. — І якщо це кохання, це віднайдене мною життя, може запалити зорі для тебе, для цього світу… то це найвища, найосмисленіша доля, про яку я міг би мріяти. 

— Ні! — Ліра у відчаї вчепилася в його руку, її пальці судомно стискали його долоню. Вона дивилася в його карі очі, які тепер сяяли якимось внутрішнім, майже неземним світлом, і бачила в них не тільки жертовну рішучість, але й нескінченну, всепрощаючу любов. — Сарне, прошу тебе! У тебе може бути інша доля! Та, де ти будеш жити! Де ми… де ми будемо разом! Ми самі обираємо свою долю, Сарне! Ми! Ніхто не може вирішувати за нас! 

Її слова, сповнені відчайдушної віри та лютої неготовності втрачати його, здавалося, змусили його на мить здригнутися. В його очах промайнула тінь сумніву, така людська, така зрозуміла. Він теж хотів жити. Тепер він знав, як це — жити по-справжньому. 

— Ліро… — прошепотів він, його голос був сповнений муки. — Ти думаєш… є інший шлях? Вежа… вона вимагає всього. Я це відчуваю. Це як… як приплив, який не зупинити. 

— А що, якщо… — Ліра задихалася від сліз і від раптової, шаленої, відчайдушної думки, що осяяла її. — Що, якщо їй потрібно не чиєсь «усе», а… наше «все»? Не одне життя, віддане в жертву, а… сила двох сердець, що б'ються в унісон? Сила нашого зв'язку, Сарне! Нашої віри! Нашого… нашого кохання! 

Вона вимовила це слово знову, вже не випадково, а усвідомлено, вкладаючи в нього всю ту бурю почуттів, що вирувала в її душі. Вона бачила, як розширилися його очі, як на його обличчі відбилося здивування, невіра, і… щось іще. Щось величезне, приголомшливе, що змусило його завмерти. 

— Кохання? — повторив він, ніби не вірячи своїм вухам. Його голос тремтів. — Ти… ти думаєш… те, що між нами… це… 

— Так, Сарне! Так! — Ліра дивилася йому прямо в очі, не відводячи погляду, дозволяючи йому бачити всю свою душу, весь свій біль, усе своє кохання. — Хіба ти не відчуваєш?! Хіба Вежа, що вимагає чистоти серця і великої жертви, не прийме найчистіше, найсильніше почуття на світі?! Вона не хоче смерті, Сарне! Вона хоче життя! Вона хоче справжнього, сильного, всепереможного почуття! А що може бути сильнішим за це?! 

Вона стиснула його руки ще міцніше, їхні долоні палали. 

— Будь ласка, Сарне… не вирішуймо, хто з нас має померти. Спробуймо… жити. Разом. Дати Вежі нашу спільну силу. Нашу спільну мрію. Наше спільне кохання! Можливо… можливо, саме цього вона й чекає? 

Він дивився на неї, і в його очах, які щойно були сповнені трагічної рішучості, тепер повільно, як світанок після довгої ночі, спалахувало нове світло. Неймовірне, майже неможливе, але таке бажане. Це була надія — слабка, тремтяча, але незгасна. 

Він повільно, дуже повільно, підняв її руку до своїх губ і торкнувся її тильного боку майже невагомим, благоговійним поцілунком. А потім він посміхнувся їй — тією самою, своєю новою, справжньою посмішкою, яка змушувала його обличчя сяяти, а в карих очах танцювати пустотливі іскорки. 

— Ліро… — видихнув він, і в його голосі було стільки ніжності, стільки віри, стільки любові, що в неї завмерло серце. — Ти… ти неймовірна. Ти даруєш мені надію там, де, здавалося, залишився тільки попіл. 

Він перевів погляд на пульсуюче серце Вежі, потім знову на неї. Його обличчя переобразилося. Зникла тінь сумніву, зник біль. Залишилася тільки любов і незламна віра в неї, в них. 

— Добре, моя люба Ліро, — сказав він, і його голос бринів новою силою. — Ми зробимо це. По-твоєму. Разом. Нехай Вежа побачить, на що здатне справжнє кохання, народжене з попелу та відчаю. 

І, міцно тримаючись за руки, немов боячись знову загубити одне одного в цьому нереальному, сяючому просторі, вони разом повернулися до пульсуючого згустку енергії, готові віддати Вежі все, що в них було, — не свої життя окремо, а свою спільну, всепереможну любов і віру в майбутнє. 

Вони стояли рука в руці перед пульсуючим серцем Вежі, і саме повітря навколо них, здавалося, дзвеніло від напруги їхніх душ, від тієї неймовірної, всепоглинаючої рішучості, що заповнила їх до краю. Дилема зникла, розчинилася у світлі їхнього спільного кохання та готовності. Тепер був тільки шлях уперед — шлях, який вони мали пройти разом, хоч би чого це коштувало. 

Ліра подивилася на Сарна, її серце билося так сильно, що віддавало у скронях. Його карі очі, тепер такі ясні, такі людські, дивилися на неї з безмежною ніжністю та вірою. У них не було й тіні страху чи сумніву — лише спокійна, незламна впевненість у ній, у собі, у тому, що вони мали зробити. 

— Сарне… — прошепотіла вона, її голос був слабкий не від утоми, а від почуттів, що переповнювали її. — Як… як ми це зробимо? Що потрібно? 

Це було не стільки запитання, скільки тихе благання, звернене до нього, до Вежі, до самого Всесвіту. Вона не чекала на практичну відповідь, на інструкцію. Вона просто хотіла почути його голос, відчути його впевненість, розділити з ним цю останню, найважливішу мить.