Анастасия Хэд - Ходімо зі мною, Анастасия Хэд

Жахливий сміх лунав по руїнах Колізею. Я підвів очі й побачив слабке мерехтіння вгорі над будівлею. Отже, купол справді є. Це ускладнює завдання. Хоча… кого я обманюю – тікати я все одно не збирався. Досить бігати! Ми з Марком переглянулись і зрозуміли без слів, що зустріч із берсерком нічого доброго не віщує. Ведмідь проти вовка – не найкращий розклад.
– Так, – Гай усівся на подушки, які його посіпаки вже встигли покласти на сходинки, – Марк залишається поряд зі мною як страховка. Не хотілося б, щоб ти грав не за правилами.
– Що за маячня?! Ти ж чудово розумієш, що вовкові наодинці з ведмедем не впоратись! – Марк смикнув кайдани, але марно.
– Ой-ой, вгамуйся, дорогенький, – Гай махнув рукою, показуючи, що думка Марка його абсолютно не цікавить. – Вір у брата, він же альфа, як не як.
– Ярик!
– Заспокойся, – я був максимально серйозним, попри емоції, що вирували всередині. Лють, злість і… страх. Так, я боявся. Як казав мій батько, тренуючи нас під час своїх рідкісних візитів:
"Страх – це частина воїна. Прийми його. Він тобі не ворог. Використай його з розумом – і він не заважатиме, а допоможе. Почуття страху дає змогу залишатися зібраним і завжди бути готовим до атаки. Дозволяє за секунди змінити хід подій на свою користь".
Ніколи б не подумав, що згадаю батька в такій ситуації. Але чорт, він  мав рацію.