Кала Тор - Потраплянка з Харкова , Кала Тор

Розділ 28.

Я застала Стейзі зненацька, але вона була тією людиною, яка була мені рада в будь-який час доби.

— Ооо, та ти прямо благословення на мою безсонну ніч! — з порога заявила вона, затягуючи мене всередину.

— Вважаєш, я з'являюся тільки тоді, коли тобі не спиться?

— Я вважаю, що ти з'являєшся тоді, коли тобі це потрібно, а значить, у нас буде довга ніч.

І вона мала рацію.

Ми говорили довго, без поспіху, розбираючи кожен погляд, кожен вчинок – і Генрі, і Фредеріка. Вечірній вогонь потріскував у каміні, відкидаючи мерехтливі тіні на стіни, а в повітрі витав аромат трав’яного чаю. 

Стейзі, ледь помітно всміхаючись, відклала чашку й нахилилася ближче: 

— Дорогенька, ти можеш поділитися… яке місце в твоїй душі займає кожен із них? 

Я мимоволі стиснула пальці на подолі сукні, заглибившись у власні думки. Чесна відповідь? Вона була в мені, зріла, перепліталася з переживаннями, але сказати це вголос означало визнати перед собою те, що й так давно знала. 

— Мої думки… — я зітхнула, обережно підбираючи слова. — Найчастіше вони зайняті Вадимом. Його відлуння живе в мені, спогади про наше кохання, про те, що ми мали… і про те, що втратили. Я питаю себе, де він зараз, що відчуває, чи згадує мене… 

Стейзі не перебивала, уважно спостерігаючи за мною, а я продовжила: 

— Велику частину займає Фредерік. Він бентежить мене, я постійно думаю про нього… про його наміри, його слова, його вчинки. Це роздуми і про почуття, і про стратегію. Він — загадка, яка змушує мене гадати, що буде далі. 

Я зупинилася, вагаючись, і лише після кількох секунд додала: 

— А Генрі… дивно, але він найрідше з’являється в моїх думках. Хоча, мабуть, він найближчий мені. З ним я відчуваю спокій і надійність… 

Стейзі ледь помітно хитнула головою, підперши підборіддя рукою. 

— Ох, серденько, та в тебе все зовсім не просто, — вона видихнула з м’яким усміхом. — Але знаєш що? Завтра буде новий день, і, можливо, багато що стане зрозумілішим. 

Вона підвелася й, легенько торкнувшись моєї руки, прошепотіла: 

— А зараз — спати. 

І я усміхнулася. Завтра… завтра, можливо, я справді розберуся в усьому.

Місця в її ліжку було небагато, але це нам не заважало. Ми пів ночі сміялися, лягали боком, щоб хоч якось вміститися, штовхалися, лоскотали одна одну і зрештою заснули, обійнявшись.

Ранок розпочався з нового спектаклю.

— Ти не можеш просто одягнути мою нову сукню і втекти! — обурювалася Стейзі, водночас захоплено вивчаючи, як виглядає її нове творіння на мені.

— А я не тікаю, — я повільно повернулася навколо себе.

— Ще раз, але тепер повільніше.

Я закотила очі, але зробила, як вона сказала.

— Гаразд. Це майже ідеально. — Вона задумливо накинула собі на палець пасмо волосся. — Потрібно ще трохи допрацювати лінію талії.

— Вона і так чудова.

— Вона має бути ідеальною.

Вона занотувала свої спостереження, а я кивнула:

— Тоді я беру на себе роль живої вітрини. Поїхали на фабрику?

Ми завжди називали свій цех "фабрикою". Це була наша внутрішня гра — готувати себе до майбутнього розширення.

І знаєте що?

Це працювало.

Ми приїхали до дівчат у піднесеному настрої, адже на порядку денному була важлива справа — обговорення нового фасону сукні. Вона вже була на мені, і я з цікавістю ловила їхні перші враження. 

Коли я увійшла до кімнати, усі завмерли на мить, уважно вивчаючи кожну деталь. Очі подруг загорілися захопленням, а дехто навіть підвівся, щоб розглянути вбрання ближче. 

— Ідеальний баланс між класикою та сучасністю, — додала одна з дівчат, торкаючись ніжної тканини. — Легкість, елегантність… але водночас є щось зухвале, що не дає відірвати погляду. 

— Це точно має бути не одна-єдина сукня, — підсумувала Стейзі, схрестивши руки на грудях. — Ми повинні відшити її в різних тканинах, у різних кольорах. Уявіть: шовк на вечір, оксамит для особливих випадків, легкий льон для прогулянок… 

Дівчата заговорили всі разом, обмінюючись ідеями, фантазуючи про варіації, аксесуари та можливі доповнення. Я слухала їх, ледве приховуючи усмішку — вони були натхненні так само, як і я. 

— Що ж, тоді вирішено, — сказала я, піднімаючи поділ сукні, щоб зробити кілька кроків. — Ця модель стане новим фаворитом нашої колекції.

День минав у русі, у справах, у створенні чогось нового.

А потім, вже далеко за після обід, я повернулася додому.

На порозі мене зустрів Грек.

Його брови були насуплені так, що я згадала свого діда.

І, Боже милостивий, як він бухтів.

— Міледі, ви не попередили, ви не з’явилися додому, а ми хвилювалися!

Я розвернулася до нього і театрально зітхнула:

— Грек. Я доросла, самодостатня жінка. І я можу дозволити собі не ночувати вдома.

— Це не означає, що ми не будемо хвилюватися.

— Я була у Стейзі, — сказала я і зробила винуватий погляд. — Ну да, не попередила, але що могло зі мною статися?

Грек схрестив руки на грудях.

— Ми все одно переживаємо.

Я підійшла і обняла його.

— Мир? — запитала я лагідно.

— Мир, — буркнув він, але я помітила, як трохи розпливлися його губи.

— Обіцяю, надалі завжди буду попереджати. Навіть коли буду стара і житиму в будинку для літніх людей, знайду спосіб повідомити тобі.

А потім тихо додала:

— Навіть якщо ти будеш в іншому світі. І в іншому тілі.

— Скажете таке, міледі, — Грек пирхнув, але в очах і далі читалося полегшення.

Я вже зітхнула, думаючи, що на цьому виховна лекція завершена, але він, ніби між іншим, додав:

— До речі, ваш чоловік переживав не менше.

Я заплющила очі.

Ще цього мені не вистачало.

Порахувала до п’яти. Повільно. Відкрила очі й пішла до будинку.

Кет і Селін, побачивши мене, синхронно видихнули, як змовники, що до останнього не вірили у щасливий фінал. Грог хитнув головою й промовисто помахав пальцем — мовляв, знову берешся за старе, дівчино?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍