Івлін Во - Жменя праху

— Тепер, здається, їх зовсім не виплачують. Та й важко прожити на таку невелику суму.

— Авжеж, авжеж.

— Містер Ласт передав вам усі повноваження, правда?

— Дуже обмежені, леді Брендо. Мені наказано виплачувати платню прислузі в Ґеттоні і всі видатки на утримання маєтку — там влаштовують нові ванні кімнати і підновлюють у малій вітальні оздоби, що були позбивані. А на інші потреби витрачати гроші з рахунку містера Ласта я не маю права.

— Але ж я певна, містере Грейсфул, що він не збирався так довго бути за кордоном. Невже він хотів покинути мене в такій скруті? Скажіть!

Містер Грейсфул трохи помовчав, ніяково соваючись на стільці.

— Відверто кажучи, леді Брендо, я боюся, що наміри його були саме такі. Я питав його перед від’їздом. І він висловився дуже рішуче.

— Та невже йому дозволено так робити? Тобто я хочу сказати, невже за шлюбним контрактом я не маю ніяких прав?

— Ви можете чогось домогтися тільки через суд. Може, ви знайдете адвокатів, що порадять вам звернутися до суду, Але я б вам цього не радив. Містер Ласт опиратиметься до останку, і я гадаю, за нинішніх обставин суд напевне стане на його бік. У всякому разі, процес дуже затягнеться, поглине багато грошей і буде досить принизливий.

— Розумію... Ну що ж, нічого не вдієш.

— Мабуть, справді так.

Бренда підвелася. Було вже літо, у відчинених вікнах виднів залитий сонцем сад Лінкольнз-Інна.

— І ще одне. Ви не знаєте — тобто ви це можете сказати мені, чи містер Ласт склав інший заповіт?

— На жаль, про це я не маю права говорити.

— Авжеж... Вибачте, мені не слід було й питати. Я просто хотіла знати, яке моє становище.

Вона ще трохи постояла між дверима й столом, така розгублена, в барвистій літній сукні.

— Мабуть, я можу дещо підказати вам. Геттон, очевидно, дістанеться родичам — родині Річарда Ласта з Прінсес-Різборо. Ви ж знаєте вдачу й погляди містера Ласта, тож могли б самі здогадатися, що гроші свої він заповість тому, кому й маєток,— щоб його утримували в належному стані.

— Так,— сказала Бренда,— я мала б сама здогадатися. Ну, бувайте здорові.

І вийшла одна на яскраве сонце.

Весь той день Тоні пролежав сам, час від часу поринаючи в забуття. Він трохи поспав; раз чи двічі встав був з гамака, але насилу стояв на ногах і голова йшла обертом. Він пробував їсти те, що лишив йому доктор Мессінджер, але не міг себе присилувати. Аж як смеркло, він усвідомив, що день скінчився. Він засвітив ліхтар і почав збирати гілля на багаття, але воно падало з рук, а коли він нахилявся, то паморочилось у голові. Отож після кількох кволих спроб він покинув усе і ліг у гамак, вгорнувся в укривало й заплакав.

Через кілька годин після смерку ліхтар став пригасати. Тоні насилу дотягся до нього й струснув. Треба долити гасу. Він знав, де стоїть гас, і подибав туди, держачись за мотуз від гамака, а потім за стос ящиків. Він знайшов бідон, витяг затичку й почав наливати в ліхтар, але рука тремтіла й гас лився на землю; а потім у нього знов запаморочилось у голові, і він заплющив очі. Бідон упав, і гас, тихо булькаючи, вилився. Зрозумівши, що сталося, він знову заплакав. Потім ліг у гамак, а за кілька хвилин ліхтар заблимав і погас. Від рук і землі смерділо гасом. Тоні лежав у темряві і плакав.

Удосвіта знов почалась гарячка, і йому знову почав докучати цілий гурт привидів.

Бренда прокинулась у жахливому настрої. Увечері вона сама ходила в кіно. Потім їй захотілося їсти — вона того дня не їла як слід,— але вже не було сили іти в котрийсь із ресторанів, де можна було повечеряти так пізно. Вона купила пиріг із м’ясом у кафетерії і понесла додому. На вигляд пиріг був дуже апетитний, та коли вона почала їсти, їй раптом перехотілось. Коли вона прокинулась, то побачила рештки пирога на туалетному столику.

Почався серпень; Бренда була зовсім самотня. Бівер того дня зійшов на берег у Нью-Йорку. (Він послав їй дорогою телеграму, що плавання дуже приємне). Більше вона про нього не чула. Парламент розпустили на канікули, і Джок Грант-Мензіс, як щороку, поїхав гостювати до старшого брата в Шотландію. Марджорі й Аллен в останню мить сіли на яхту лорда Мономарка і розкошували, плаваючи над узбережжям Іспанії, та ходили на бої биків (вони навіть попросили Бренду наглянути за Джином). Брендина мати жила в шале над Женевським озером, яке їй завжди віддавала на літо леді Енкорідж. Поллі їздила всюди. Навіть Дженні Абдул Акбар подорожувала по Балтиці.

Бренда розгорнула газету й прочитала статтю одного молодика, який твердив, що лондонський сезон відходить у минуле, що тепер усі надто заклопотані, щоб додержуватися довоєнних звичаїв; що вже не буває пишних балів, бо люди воліють скромніших розваг; що серпень у Лондоні — найвеселіша пора (таке він писав щороку, тільки трохи іншими словами). Ця стаття не втішила Бренди.

Останні тижні вона намагалась не гніватись на Тоні за те, що він так повівся з нею; тепер їй не стало сили, і вона, уткнувши обличчя в подушку, заридала від нестерпного почуття кривди й жалю до себе.

У Бразілії на ній була подерта ситцева сукня, така сама, як на Розі. Та сукня навіть личила їй. Тоні довго стежив за нею, перше ніж заговорив.

— Нащо ти так одяглася?

— А що, не подобається? Це я в Поллі купила.

— Таке брудне.

— Адже ж Поллі так багато їздить. Ну, вставай, тобі треба на засідання ради графства.

— Хіба сьогодні середа?

— Ні, але в Бразілії час інший, невже ти забув?

— Я не можу їхати до Пігстентона. Я мушу діждатися тут, поки вернеться доктор Мессінджер. Я хворий. Він сказав, щоб я лежав спокійно. Він увечері повернеться.

— Але ж рада зібралася тут. Зухвала блондинка привезла всіх літаком.

І справді, всі були тут. Головував Реджі Сент-Клауд. Він сказав:

— Я категорично не згоден, щоб Міллі була в складі комітету. У неї погана репутація.

Тоні запротестував:

— У неї є дочка. Вона має не менше права засідати з нами, ніж леді Кокперс.

— До порядку,— сказав мер.— Попрошу вас, панове, не відхилятися від теми. Нам треба вирішити, чи розширювати