Івлін Во - Жменя праху

Роман відомого англійського письменника Івліна Во (1903—1966) з великою сатиричною гостротою викриває моральну порожнечу буржуазного суспільства. Егоїзм і бездушність світу, в якому живе герой роману — чесний, благородний Тоні Ласт,— приводять його до загибелі.

Івлін Во

Жменя праху

... Я покажу тобі щось не таке,

Як тінь твоя, що йде за тобою уранці,

Чи тінь твоя, що ввечері встає тобі назустріч;

Я покажу тобі розпуку в жмені праху.

Т. С. Елліот. Безплідна земля

Розділ перший

Du côté de chez Beaver[1]

— А жертви були?

— Хвалити бога, не було,— сказала місіс Вівер.— Тільки дві покоївки вистрибнули з переляку крізь скляний дах на забруковане подвір’ячко. Тим дурепам нічогісінько не загрожувало. Боюся, що спалень майже не зачепило. Та все-таки ремонт робити доведеться: там усе залите й чорне від сажі, та ще й вогнегасник, на щастя, був допотопний, такий, що псує геть усе. Одне слово, гріх нарікати. Парадні кімнати вигоріли дощенту, але все було застраховане. Сільвія Ньюпорт знає тих людей. Треба поквапитись, а то їх перехопить ота проноза місіс Шаттер.

Стоячи спиною до каміна, місіс Вівер споживала свою вранішню порцію йогурту. Вона тримала картонну баночку під самим підборіддям і жадібно сьорбала йогурт ложкою.

— Господи, яка гидота! Я б хотіла, щоб ти теж їв його, Джоне. Останнім часом у тебе такий стомлений вигляд. Просто не знаю, як би я вдержалася на ногах без йогурту.

— Але ж, мамусю, в мене не стільки діла, як у тебе.

— І то правда, синку.

Джон Вівер жив з матір’ю в будинку на Сассекс-гарденз, куди вони перебралися після батькової смерті. Ця оселя була дуже мало схожа на ті строго елегантні інтер’єри, що їх місіс Вівер створювала для своїх клієнтів. Вона була напхана перевезеними з двох більших будинків меблями, що не годилися для продажу і не претендували ні на який стиль, а найменше — на сучасний. Найкращі речі й ті, які місіс Вівер зберігала із сентиментальних мотивів, стояли у вітальні нагорі, що мала форму літери «Г».

До послуг Вівера була маленька темна вітальня на першому поверсі, за їдальнею, та власний телефон. Літня покоївка дбала про його одяг. Вона також стирала порох, начищала й розставляла в бездоганному порядку на його туалетному столику й комоді колекцію похмурих масивних речей, що прикрашали колись туалетну кімнату його батька,— незнищенні подарунки на весілля і в день повноліття, всі оті оправлені в слонову кістку і бронзу атрибути чоловічої гідності з едвардіанських часів: фляги для кінських перегонів і для полювання, скриньки для сигар, банки для тютюну, нагайки, вишукані пінкові люльки, гачки застібати гудзики та щітки для капелюхів.

У домі були чотири служниці — всі, крім однієї, літні.

Коли Вівера питали, чого він живе з матір’ю, а не оселиться окремо, він часом відповідав, що так бажає мати (хоч у неї було повно діла, вона б нудилася без нього), а часом — що це дозволяє йому заощаджувати принаймні п’ять фунтів щотижня.

А як зважити, що всіх прибутків на тиждень у нього набігало фунтів шість, це була неабияка економія.

Йому вже минуло двадцять п’ять років. Закінчивши Оксфорд, він працював у рекламному агентстві, поки не почалася криза. А потім ніхто не міг знайти йому роботу. Він уставав пізно й цілісінький день просиджував коло телефону, сподіваючись, що хтось йому подзвонить.

Коли траплялася нагода, місіс Вівер десь під полудень заїжджала на часинку додому. Вона з’являлась у крамниці рівно о дев’ятій, і о пів на дванадцяту їй хотілося вже трохи перепочити. Отже, якщо того дня не чекали якогось вигідного покупця, місіс Вівер сідала у свій двомісний автомобіль і їхала на Сассекс-гарденз. Вівер доти звичайно вже встигав одягтися, і мало-помалу вона звикла до їхнього щоденного обміну новинами.

— Що ти робив учора ввечері?

— О восьмій подзвонила Одрі й запросила на вечерю. Нас зібралося десятеро в «Посольському», нудно було до смерті. Потім усі гуртом подалися до однієї жінки — її прізвище де Тромме.

— Я її знаю. Американка. Вона досі не заплатила за квітчасті чохли на стільці, що ми їй зробили торік у травні. Мені вчора теж не пощастило: за цілий вечір жодної гарної карти; програла аж чотири фунти десять шилінгів.

— Бідненька мамуся.

— Я обідаю у Віоли Чазм. А ти? Дома, на жаль, сьогодні не буде обіду.

— Ще не знаю. В крайньому разі можна піти до Брета.

— Але ж там страшенно дорого. Попроси Чемберз, хай принесе тобі щось. Я була певна, що ти кудись ідеш.

— Може, й піду. Іще ж немає й дванадцятої.

Бівер звичайно діставав запрошення в останню хвилину, а то й пізніше, коли він уже сідав до самотньої трапези, поданої на підносі. («Джоне, серденько, в мене така халепа: Соня прийшла без Реджі. Зробіть ласку, виручіть мене. Тільки швиденько, бо ми вже сідаємо до столу»). Тоді він стрімголов біг до таксі й прибував з вибаченнями після першої страви... Одна з його суперечок з матір’ю — а останнім часом це траплялося дуже рідко — виникла, коли він у такий спосіб утік із званого обіду, який вона влаштувала.

— Куди ти поїдеш на неділю?

— У Геттон.

— До кого це? Щось не пригадую.

— До Тоні Ласта.

— Ага, так, так. Вона чарівна, а він справжній сухар. Я й не знала, що ти знайомий з ними.

— Та який там знайомий. Тоні запросив мене вчора ввечері у Брета. Він міг і забути.

— А ти нагадай — пошли йому телеграму. Це краще, ніж дзвонити. Так їм важче буде викрутитись. Телеграфуй завтра, перед самим від’їздом. Вони винні мені гроші за стіл.

— Що вони за люди?

— Я з нею часто бачилася, поки вона не вийшла заміж. До заміжжя вона звалася Бренда Рекс; вона дочка лорда Сент-Клауда; коси в неї біляві — чисто морська царівна. Тоді всі дуріли за нею. Був час, коли гадали, що вона вийде за Джока Грант-Мензіса. Тоні їй не пара, він педант. Вона, мабуть, уже знудилася з ним. Вони одружені п’ять чи шість років. Достатки в них чималі, та все йде на утримання будинку. Я ніколи його не бачила, але