Андрій Анатолійович Кокотюха - Темні таємниці

повні груди вдихнув літнє вечірнє повітря. Уже не мав сумнівів: Ольга вскочила в якусь халепу. І якщо зараз тягнути кота за хвіст…

Рука вже сягнула по телефон.

– Це знову я, – сказав, щойно оперативник Максим відповів. – Запряжу ще раз, не зітхай. Ти в мене після своїх фокусів, вважай, у довічному рабстві, – не дав тому вставити жодного слова, вів далі: – Поки місцева поліція налякана, на ній їздити можна. Сумирна й покірна. Тобі запросто набрати зараз того, хто замість Ярмолюка виконує обов’язки. Нічого не пояснюй, запитай телефон і адресу Штефана Попеляка. Місцевий патологоанатом, він тут один. Усе, відчеплюся сьогодні.

Говорив – і сам не вірив.

7

Хоч Шацьк невеликий, але, де тут яка вулиця, Чотар поняття не мав.

Він залишив «жигулі» на стоянці – поміняв одну чужу машину на іншу, більш витривалу. До потрібного місця довів навігатор, уже по восьмій. Стемніє не скоро, та сутінки неквапом, але підкрадалися. Запала тиша, яка буває лиш о такій порі дня влітку. Коли день затихає, повітря дзвенить, усе довкола огортає ледь відчутна легка втома.

Зупинивши «опель» біля хвіртки, Вадим вийшов, не криючись. Чіткого плану досі не мав, зате набралося кілька важливих питань до пана Штефка. Його нічого не зупиняло. Штовхнув хвіртку так сильно, як міг – накинутий зсередини гачок злетів. Ще перетинав невеличке подвір’я, а господар уже вискочив на ґанок, для чогось стискаючи молоток.

– Е, чого треба! Поліцію позву! – попередив, не відходячи далеко.

– Давай, гукай! – Чотар зупинився. – Я не проти, разом почекаємо. З ними й поговориш. Тутешні копи зараз люті, маєш сам знати.

– Ну?

– Дочекаюся і пораджу, що саме в тебе треба питати. Чи так поговоримо, без поліції?

– Ні, – Штефан не зрушив із місця.

– Молоток навіщо? Голову мені пробити? Чи, може, потилицю, як тим двом, із вашої проклятої дороги?

Попеляк ступив убік, тут же шаснув назад до хати, із гуркотом зачинивши двері.

Чотар забув часи, коли був не менш спритним. Тепер, хоч утратив зграбність, усе одно змушений був згадати. На ґанок не ступив – застрибнув. Двері копнув здоровою ногою, рвонувся в сіни. Там спрацювали інстинкти: останньої миті нахилився, пірнаючи під занесену руку й дивом уникаючи влучного удару. Місця малувато, сіни вузенькі й тісні, розійтися двом дорослим чоловікам непросто. Тим більше, якщо один – кульгавий каліка.

Але, крім набутих за роки служби і, як виявилося, не забутих інстинктів, Вадимом рухала лють.

Ухилившсь, він стукнувся спиною об стіну, трохи осів, бо підломилася хвора нога. Це врятувало від влучнішого удару. Молоток лупонув туди, де щойно була його голова, зробив вм’ятину на стіні. Третьої атаки Чотар не дозволив: зацідив туди, куди ближче й найпевніше, – між ноги.

Штефан завив.

Молоток випав, Вадим випростався й спритно відштовхнув його носаком.

Лишалося копнути нападника ще раз, поваливши на підлогу.

Тепер уже Попеляк побачив власний молоток над своєю головою.

– Віриш, провалю?

– Вірю, – прохрипів той, потому вичавив: – За що?

– Це ти мені поясни, трупорізе. Така твоя гостинність – із молотками на людей кидатися?

– Я тебе в гості не кликав.

– Образився? Обурився нежданому? Лихий у тебе характер, пане Штефку. Отак воно – із мерцями мати справу.

Попеляк важко дихав. Запах поту посилився, Чотар наморщив носа.

– Ольга де?

– Не знаю.

– Ти приходив до неї в готель. Вона зникла після того, як ти пішов. Повторити питання чи па'мять гарна?

Штефан мовчки сопів.

– У мене часу мало, ти! Вона не відповідає на дзвінки з обіду. Якщо з нею щось сталося і ти в цьому винен…

Чотар різко замахнувся молотком. Штефан вереснув підсвинком, спробував затулитися руками. Та молоток завмер.

– Чекай, – Вадим переклав його в ліву руку. – Дзвінки. Телефон твій де?

– Навіщо…

– Тут запитую я! – Вадим лупнув жертву впівсили, та все одно міцно, Штефан заскавчав. – Телефон давай сюди. Поживеш трохи.

Чотар не збирався пояснювати свій намір – перевірити вранішні вихідні виклики. Поки не розібрався, для чого Штефан Попеляк завітав до Ольги. Але виникла підозра – навряд чи з власної ініціативи. Його могли використати, як користалися ним, єдиним фахівцем у певній галузі, не рік і напевне – не десяток років.

– Телефон, – повторив спокійніше, та це вже був наказ.

– У кімнаті. Пусти, встану.

– Тільки не дурій. Хай я кривий на ногу. Ти вже знаєш – жартувати зі мною не вийде.

Вадим дозволив Штефанові підвестися. До великої кімнати той пройшов під конвоєм. Показав на стіл, покірно сів, змирившись із лихою долею. Із власного досвіду Чотар знав: так поводяться люди, котрі раптом утратили захист, заразом точку опори, упевненість у собі. Ще трохи – і вони у всьому зізнаються.

Перевірив, хто набирав Штефана зранку.

Як добре, що той акуратно позначає й зберігає контакти. Гнатюк Макар. – Чого він хотів? – Вадим розвернув до Попеляка дисплей. – Давно його знаєш?

Штефан відвернуся.

Красномовно.

Чотар глянув учорашні вхідні. Жодного знайомого прізвища, більше патологоанатома смикали цієї ночі. Уже після затримання Ярмолюка та його посіпак. Напевне Штефану, як іншим причетним до поліцейської роботи, повідомляли сенсаційну новину.

Ага!

Вхідний виклик, сьогодні зранку. Гнатюк дзвонив Штефану. Поговорили одинадцять хвилин. Довгенько.

А ось вихідний виклик, нині по обіді. Тепер уже Штефан набирав Гнатюка.

Той відповів, розмова тривала майже дві хвилини.

Чи не відтоді абонент поза зоною…

Глянувши спідлоба на принишклого, змокрілого господаря, Чотар прогортав список вхідних дзвінків далі, ще на день раніше.

Позавчора по обіді Штефан теж дзвонив Гнатюку.

Уже після їхньої розмови в ресторанчику за обідом.

– Він знав, – Вадим підніс телефон впритул до Штефанового лиця. – Ми познайомились у «Водограї». Ти почув – шукаємо дівчину, Яну Барву. Незабаром після того набрав Макара Гнатюка. Збіг обставин, випадковість? Ми говорили про ту вашу прокляту дорогу, Ольга про Піщане ляпнула. – Чотар нахилився ближче. – Щось мені підказує: Гнатюк уже знав, хто ми такі й чого хочемо, коли вчора раптом з’явився в Піщаному, нібито на дачу заїхав. Навіщо йому дача в глухому місці?

Тут уже говорив сам до себе. Штефан на мить зник. Але враз, мовби згадавши про нього, Чотар набрав повні груди повітря, гаркнув, як колись колов бандитів на допитах, розкручуючи по гарячих слідах:

– Що там робиться, у Піщаному?! Ти ж знаєш, сучий сину! Кажи!

– Мене вб’ють! – вереснув Попеляк.

– Дýрню, я зроблю це раніше!

– Таксист!

Вадим завмер – бранець таки зумів здивувати.