Софія Чар - Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар

Розділ 12. З’ясувати нез’ясоване

Шукати Лу-Тін Барс попрямувала до факультету менталістики. Зустрічні менталісти, щоправда, з жахом кидалися геть з її дороги, але Анну це не хвилювало. Зараз їй не було до них діла, жінка цілеспрямовано мчала вперед, на третій поверх, де поселили комісію.

Всі її думки були зосереджені на листі та майбутній розмові з найманкою. Саме тому, коли одна із зустрічних постатей раптом не відійшла убік, жінка ледве встигла загальмувати.

Скривившись, Барс роздратовано підвела погляд до несподіваної перешкоди. Різкі слова, готові зірватися з губ, так і завмерли в горлі. Розбилися об насторожену зелень знайомого погляду.

– Щось сталося?

– Ні. – Швидко, мабуть, навіть дуже швидко кинула вона і спробувала обійти чоловіка, але демон був невблаганний.

Стиснувши долоню на руці дружини, він утримав її на місці, безцеремонно відкинувши з її голови каптур.

– Анна…

Підібгавши губи, жінка відвела погляд убік. Цей терплячий пронизливий погляд вона знала дуже добре. Часто бачила, як він так розмовляв із потенційним ворогом за мить до того, як переходив до намилювання шиї.

– Припини! – обурилася вона і стрепенулась, спробувавши вивільнити руку. – Це я тебе допитувати мушу, а не навпаки!

Брова демона повільно поповзла вгору, висловлюючи ввічливий і майстерно стриманий подив. І цей чортів крижаний спокій ще більше розлютив некромантку.

Уривчасто зітхнувши, не в змозі навіть розтиснути долоню зі зім'ятим аркушем листа, Анна на мить опустила погляд.

– Мені потрібна відповідь. Дуже щира відповідь, – глухо, трохи розтягуючи слова, промовила вона.

– Слухаю…

Все ж таки відпустивши її руку, Найстіель трохи схилив голову, ніби бажаючи краще її чути. Втілення уваги. Але ця показова маска викликала у Барс лише роздратований смішок. Ніби вона не бачила, як з таким же виглядом він приймав послів, вислуховував доповіді шпигунів. З таким же виглядом брехав, щоб загнати ворога в пастку і з таким же виглядом клявся у вірності перед укладанням союзу.

Типова картинка, яка мала нічого спільного з наповненням. Така ж пригладжена та ідеальна, як і його одяг, підперезаний широким червоним паском.

– Най! – не витримавши, Барс просто стиснула долоні на гладкій тканині його туніки.

Пильно дивлячись у його очі, жінка на мить завмерла. На секунду, але цього виявилося достатньо, щоб привернути його увагу.

– Мені потрібна правда, Най… Навіщо ти прибув до цієї академії? Правду, Най, правду.

Кожне слово звучало як карбоване. Десь у глибині душі жінка не хотіла вірити листу, але голос душі в ній все ще не звучав голосніше за розум.

По обличчю чоловіка ковзнула тінь. Ледве помітна для стороннього, але від того, хто знає тебе з голозадого дитинства, приховати її було неможливо. Так само як і дивну швидкоплинну запинку, якої демон собі зазвичай не дозволяв.

– Анно, – піднявши руки до її долонь, він акуратно відчепив їх від свого одягу і якось розгублено, ніби вперше побачив, глянув на сині пальці. – Я прибув сюди, бо шукав тебе. Тут підвернулася ця перевірка, і все просто склалося.

Говорячи це, він не відводив погляду. І цього разу він точно не брехав. Навіть не намагався, що було ще гірше. Він недомовляв.

– Ти все сказав? – Не відводячи погляду від обличчя колись коханого чоловіка, тихо спитала Анна.

Ніколи у житті вона не молилася. Ще в дитинстві зрозуміла, що це марно, а ставши вартовим вже особисто познайомилася з божествами, яким просто не було до своїх послідовників. Але зараз, у цю конкретну мить, вона готова була молитися.

«Скажи ні, просто скажи ні, я ж бачу, що ти недомовляєш. Ну ж, скажи, я готова зрозуміти, тільки скажи це кляте «ні»!

– Так, – чітко і впевнено промовив він, піднявши до співрозмовниці погляд отруйної холодної зелені.

– Так?

– Так.

Надії руйнуються з гуркотом, звуком вибуху та бульканням судна, котре йде на дно. Але це великі та ґрунтовні надії. Крихітний паросток надії, що встиг прорости в душі Анни луснув із тихим банальним, тихим «пуф». Луснув мильною бульбашкою, відбився дивною кривою посмішкою на обличчі жінки.

– Ну… Добре, – розгублено промовила Анна і, кивнувши, трохи рвучко натягла на голову капюшон. – Добре.

Цього разу демон не став її зупиняти. Тільки проводив все тим же холодним відстороненим поглядом. Він не міг дозволити собі навіть стиснути долоні, не міг дозволити собі виявити навіть краплю того, що штовхало його услід за високою фігурою цієї жінки.

На карту було поставлено багато. Навіть надто багато і зривати партію на половині він не мав права. Навіть заради неї. Особливо заради неї.

 

Загалом сенсу йти до ельфійки не було. Анна вже знала відповідь на своє запитання. Першої миті вона навіть відчула непоборне бажання як звичайнісінька жінка просто кинути все і забути про цього негідника аж до ночі розлучення. Бажання було настільки спокусливим, що Барс навіть затрималася біля дверей Лутінель, не наважуючись постукати.

Просто махнути б на все рукою та піти у захід сонця з пляшкою чаю.

То так, то сяк покрутивши у свідомості цю картину, Анна з жалем зітхнула. Вона все ще була не лише жінкою, а й вартовим. Так само як і її дорогий чоловік був не просто дрібним гадом. І те, що він так ретельно приховував, могло голосно відгукнутися багатьом світам.

Саме тому жінка рішуче гепнула кулаком по дверях ельфійки.

– Лу-Тін, поговорити треба.

Деякий час за дверима панувала цілковита тиша і Барс уже навіть почала примірятись до повторного тарана вже миском чобота, але не встигла. Почулося клацання відкритого замку і двері наполовину прочинилися.

– Барс?

Вгадати у чорній постаті некромантку було важко, та Анна не була в образі за сумнів у голосі вухастої. Просто вдала, що не помітила ножа, який господиня кімнати швидко сховала в складках сукні.

– Я, – коротко кинула химера і безцеремонно потіснила жінку з дороги. – Це мій любий чоловік тебе так привітав?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍