Мирослава Русава - Записки скаженої малороски , Мирослава Русава

- Не роби цього — прошепотів Люциус, і в його голосі вперше прозвучала справжня людська тривога. Тривога від усвідомлення - Ти не можеш так просто зникнути.

Михайло дивився на Люциуса, і в його розпачі, здавалося, з’явилася тріщина. Він не міг зрозуміти, що відбувається. Не міг усвідомити, як цей демон, який завжди був поруч, виявився тим, хто врятував його. В його очах все ще був біль, але тепер в них з’явилося щось нове — тінь сумніву, крихта надії.

Та надія розсипалася надто легко…

- Люциу… с – занадто швидкий музикант, сам не зрозумів що зробив.

На наших очах Левко, не змогши вчасно загальмувати, врізався в демона і… він, разом з художником полетіли униз, в воду, під переляканим поглядом музиканта.

Секунда тиші. Все навколо завмерло, як у сні. Тільки вітер шарпав віттям дерев і сніг кружляв у повітрі, немов над загубленим світом. Левко залишився стояти на краю, витріщившись на місце, де тільки-но зникли Люциус і Михайло.

— О боже… — видихнув він, його голос був слабким, ніби втрачав зв'язок із реальністю. Музикант усвідомлював що накоїв..

***

Я сиділа на старому дивані в кімнатці Михайла, чекаючи його пробудження.  Юнак лежав навпроти, на ліжку. Навколо валялися папірці – я намагалася відкоригувати власні записи. завершувала розповідь про хіміка…

Несподівано художник видав стон, заворушився. Його очі розплющилися, і він з недовірою оглянув кімнату, сповнену розкиданих фарб і недосяжних зараз полотен.

— Що сталося? — запитав Михайло, його голос звучав тихо і хрипко, немов він тільки-но прокинувся від важкого сну. Власне так і було..

— Ти впав у воду, — відповіла я, знизуючи плечима — Люциус врятував тебе.

Він коротко зітхнув, і я помітила, як його обличчя спотворилося від спогадів про той момент, коли все пішло шкереберть.

— Фарби… — пролунав тихий шепіт з його уст. — Вони… вони щось робили зі мною?

Я всміхнулася.

— Ти здогадався… Так. Ми перевірили. Схоже, вся причина твоїх проблем криється у фарбах, які ти використовував. Вони впливали на твоє здоров'я, Михайле…

Михайло стиснув кулаки, його обличчя скривилося в комбінації розпачу і розчарування.

— Анастасія... — почав він, і я зрозуміла, що думки його повернулися до дівчини, яка, схоже, захоплювала його.

— Ми навідувалися до неї… після того, як ти ледь не сіганув у воду — хмикнула я — Вона нічого не знала. Сама малює такими ж фарбами і злякалася, коли дізналася про тебе.

Михайло замислився, його погляд став далеким, ніби він намагався розгадати невидимі загадки, що сплуталися навколо нього.

 — Отже, це все проста випадковість?

Я невпевнено знизала плечима.

— Можливо. Але випадковість, яка мала серйозні наслідки. Нам потрібно з'ясувати більше, щоб уникнути повторення подібних ситуацій… побільше в розділі хімії – не стримала я іронії. Якби не подруга, я б і не здогадалася…

Він мовчав, а я знову занурилася в свої записи, намагаючись структурувати думки.

— Мені шкода, — раптом промовив Михайло, і в його голосі звучала щирість, що вразила мене. — Я не хотів нікого підводити.

— Я знаю, — відповіла я, розуміючи, малася на увазі не лише я, а й усі, хто був залучений до цієї історії. Але тепер важливо рухатися далі, і намагатися знайти відповідь на головну загадку.

Коли я спостерігала за Михайлом, моя свідомість наповнилася роздумами. Всі ці події — спроби знайти істину, боротьба з тінями минулого, невидимі сили, які впливають на наше життя — змусили мене задуматися про природу демонів. Чи дійсно вони такі страшні, як нам їх малюють? Здається, вони можуть бути навіть нашими союзниками. Вони не завжди завдають шкоди, а, навпаки, можуть бути захисниками. Люциус, з усіма своїми чудернацькими рисами, виявився тим, хто вирвав Михайла з безодні безнадії…

Але чому ж так важко визнати цю істину? Як і складно бросити щось… Складно закинути працю…

Чому ми, українці, завжди готові страждати, працювати до виснаження, ставлячи на перше місце обов’язки перед власним здоров’ям? Моя подруга Дарина, майбутній медик, оглядала Михайла, і я чула її слова: «Це все через перевтому, звичайна перевтома». Чому ми не вчимося слухати своє тіло?..

І це ж проблема не лише михайла…

Мабуть саме життя не дає нам одпочити…

Милі українці, не забувайте про себе. Ваше здоров’я — це не просто фраза. Любіть себе настільки, щоб не ставити на кон своє фізичне і психічне благополуччя в гонитві за справами. Можливо, треба навчитися вшановувати не лише працю, але й відпочинок, бути в гармонії з власними бажаннями і потребами. Тільки тоді зможемо справді відчути, що навколо нас є сили, які готові захищати, якщо ми самі навчимося цінувати своє життя.

Михайло, сонно протираючи очі, озирався. Його погляд тягнеться до записок, розкиданих на дивані. Вихопивши декілька, він читає їх, наче намагаючись зрозуміти, що відбувається, і лише через кілька секунд усвідомлює, що ці нотатки не його. В його очах з'являється здивування. Певно, від прочитаного.

— Записи скаженої малороски… — насупився він — А чому малороски? Чого не українки?

Слова звучать якось брезгливо, з недовірою.

Я всміхнулася.

— О, милий, ти не розумієш, — задумливо озвалася я збираючи до купи записи — Ти, як і інші не любиш слово «Малоросія», але чи замислювався ти, що воно насправді означає? Чого москалі нарекли нас так? Вони називають нас «малими» не тому, що вважають слабкими. Вони просто розуміють, що в нас мало їхнього – всміхнулася я - Багато хто ображався на подібні прізвиська, не визнавав дискримінаційні назви, однак не я. Набагато краще бути малороскою, аніж москалькою, імперським кріпаком. Нас називають "малими", але не тому що ми слабші. Вражі діти відчувають, що в нас мало їхнього: мало злоби, мало отрути, мало покірності…

Думки дещо переплітаються в моїй голові, однак я все одно продовжила: