Мирослава Русава - Записки скаженої малороски , Мирослава Русава

Дарина зробила паузу, ще раз уважно оглянула картини, потім знову заговорила, з помітним захопленням своєю справою:

— І синій. О, цей дивовижний відтінок синього! Він видобувався з кобальту, а це важкий метал. З часом він накопичується в організмі. Отримуєш кобальт — отримуєш запаморочення, втому, дратівливість. А тепер подивися на білий — цей чистий, яскравий білий колір. Свинцевий білила, улюблений вибір художників нашого часу. Свинець — неймовірно токсичний! Він руйнує нервову систему, викликає божевілля. Це не метафора, Мирослава! Він буквально зводить людей з розуму, і не одразу — поступово, з кожним новим мазком. Митець вдихає ці випари, торкається до них, і зрештою… ось тобі і скаженість.

Дарина була натхнена своїм власним поясненням, її голос був наповнений енергією, поки вона говорила про ці хімічні небезпеки, ніби розкриваючи таємницю, яку мала зрозуміти лише вона.

— Ти запах чуєш? — вона не без насолоди втягнула повітря носом і продовжила з ледь помітною посмішкою: — Це хімічні випари. Тонкі, але помітні для тих, хто знає, на що звертати увагу. І якщо ці випари довго вдихати... ну, сама розумієш. Ваш художник…

- Михайло – підказала я.

- Так, так, працюючи з цими фарбами, він міг бути під впливом цих токсичних речовин. А це, як ти розумієш, доволі серйозна причина для його незрозумілого стану.

Я стояла, мов на місці прибита. Її слова, на перший погляд, прозаїчні, раптом набули величезного значення. Так ось воно що. Не демонічна магія, не якісь зовнішні впливи, а небезпечна хімія, прихована у фарбах.

— Хм… — несподівано подав голос Левко, перебиваючи мої думки. — А й справді. Михайло якось розповідав, що він сам робить фарби. З ягід, квітів… І казав, що вони дуже дорого коштують зараз, бо матеріалів не знайдеш взимку...

Я стояла, немов громом вражена, намагаючись переварити нову інформацію. Дарина лише хмикнула, з ноткою самовпевненості, ніби все це було до смішного очевидним.

— Все просто, Мирослава, — сказала вона. — Від трав’яних фарб теж можуть бути проблеми, але їх вплив — ніщо у порівнянні з хімічними отрутами, якими людина може себе вбивати. Та й ти сама це знаєш. Реальні рослини безпечніше заліза. Хочеш відчути трагедію мистецтва? Ось тобі вона: митці труяться фарбами, створюючи свою велич.

Шок і полегшення накрили мене хвилею. Я буквально не могла повірити, що це було так просто! Розгадка, яку я шукала, виявилася не якоюсь темною містичною таємницею, а елементарною хімією та матеріалами, з якими працював художник. Мене огорнула радість, яка змішалася з подивом. Я була настільки захоплена, що готова була розцілувати Дарину просто тут, за цю неймовірну підказку!

— Ось воно що! — вигукнула я, не стримуючи емоцій. — Це ж все пояснює! А я, дурна, над чим тільки не розмірковувала!

Дарина лише посміхнулася, спокійна, але трохи горда своєю роллю в розгадці.

Тим часом Люциус, який увесь цей час мовчав, тепр стояв із ще більш серйозним виразом на обличчі. Його погляд на мить став напруженим, і я помітила, як він втягнув носом повітря, принюхуючись, ніби щось відчув. Він різко стиснув кулаки.

— Тобто… — почав Люциус, але раптом урвав свою фразу. Його погляд став затьмареним, і він різко розвернувся, підскочивши, немов його щось вразило — О ні…

Не пояснюючи, демон зірвався з місця і побіг геть, немов щось важливе змусило його діяти негайно. Немов він знав  щось, чого не знали ми…

Здавалося, що картина тільки-но почала складатися в моїй голові, та тепер щось нове і не зрозуміле встигло внести хаос у наші плани.

***

Михайло, виснажений і зломлений, блукав темними вулицями міста. Холодний зимовий вітер бив його в обличчя, але він не звертав на це уваги. Його ноги, наче самі собою, несли його до мосту, що простягався над замерзлою річкою. Кожен крок віддавався в його душі тяжким ударом, кожен подих був пронизаний болем і безнадією

У голові крутилися безкінечні думки, кожна з яких приносила нову хвилю страждання. Він не міг більше жити з цим тягарем. Його картини, колись джерело радості і натхнення, тепер стали дзеркалом, що відображало лише його власну зламану душу. Він бачив у них лише власні невдачі, страхи, і відчував, як його сили поступово залишають його.

Михайло дійшов до мосту, і зупинився, дивлячись на темну воду під собою. Річка, покрита тонким льодом, здавалася безмежною і холодною, як і його власне життя. Він стояв там, на краю, відчуваючи, як морозне повітря огортає його тіло, проникає крізь одяг, доходить до кісток. Це відчуття було настільки гострим, що здавалося, наче його тіло вже починає зникати, розчиняючись у холодному просторі навколо нього.

Він дивився вниз, на темну воду, і в його голові з’явилася єдина думка: покінчити з усім. Відмовитися від цього нестерпного болю, від страждання, яке його пожирало зсередини. Він знав, що це був єдиний вихід. Він не бачив іншого способу знайти спокій, хоча б на мить.

- Я не можу більше — промовив він, і ці слова були лише шепотом, зітханням, загубленим у нічному повітрі.

Його руки тремтіли, коли він ступив ще один крок уперед, ближче до краю. Він відчував, як під ним здригнулися дошки мосту, і цей звук здавався йому останнім звуком його життя. Залишився один лише крок.

Його серце билося так гучно, що здавалося, ось-ось розірветься. Він заплющив очі, спробував уявити, як вода огортає його, як холод проникає в його легені, забираючи останній подих. Михайло мріяв про забуття, про кінець цього нескінченного болю.

Та коли він зробив цей останній крок, у той момент, коли вже був готовий віддатися темряві, щось сильне і невидиме схопило його. Михайло різко відкрив очі і відчув, як його тіло, замість падіння, зупинилося. Руки зімкнулися навколо нього, стримуючи його на краю, відтягуючи назад від краю мосту.

Він розплющив очі й побачив перед собою Люциуса. Той стояв перед ним, обличчя було перекошене від болю і рішучості. Його руки міцно тримали Михайла, не дозволяючи йому впасти.