Барнс С.А. - Станція з привидами, Барнс С.А.

трапилося, і тому група Піннакле втекла, нічого не задокументувавши». Він киває головою в бік грубих руїн міста. Або щоб вказати на мертвого члена екіпажу Піннакле назовні. Можливо, обидва варіанти.

«Це можливо», — визнає вона. «Але я не думаю, що тоді вони продали б планетарні права. Це привернуло б тільки більше уваги до… до чого завгодно».

Він дивиться на неї кілька секунд, нічого не кажучи, ніби зважуючи свої слова та її потенційну відповідь. «Ви знали, що вони роблять тут щось на зразок розкопок…»

“Ні.” Не те щоб. Але її не здивувало би, якби вони це зробили. «Однак я знайшла деякі дивні речі, днями», — з запізненням додає вона.

Ітан не вражений обручкою чи дигі-фото собаки з усіх причин, які вона уявила. Але видалений молярний імплант і старі криваві сліди подряпин на столі викликають у нього більше інтересу.

«Мені це не подобається. Будь-що, — каже він, потираючи чоло. «Не мертвий хлопець надворі, не дивний свербіж, носові кровотечі та головні болі чи… інші речі. Коли ми приїхали сюди, Кейт виявила, що команда Піннакле залишила генератор працювати, поки він не згорів. Ніхто такого не робить. Вони могли засмітити це місце, але не вимкнути генератор… Це може бути випадковістю, але мені не подобається, що стільки всього цього накопичується одночасно». Він глибоко вдихає. «Я попрошу Кейт провести ще одну діагностику наших біофільтрів і екологічних систем. Щоб бути впевненим».

Вона киває. “Гаразд.” З полегшенням — чому вона відчуває полегшення? Адже він говорить про якусь інопланетну заразу, настільки крихітну або невпізнанну, що вона може обійти всі їхні запобіжні заходи.

Це неможливо. Поки вони дотримуються протоколів безпеки та контролю, які вони мають.

Ітан проходить повз неї, а потім зупиняється. «Але, Офеліє, щоб було зрозуміло… це не синдром Екхарта-Райзера. Правильно?»

Почуття провини звивається в ній, густе, як вузлувата коса жалю, невпевненості та розчарування. «Хворобу Екхарта-Райзера може супроводжувати безліч фізичних симптомів, включаючи деякі з тих, які ми бачимо, але також і інші. Психогенний свербіж, випадання волосся, збудження, млявість, наприклад. Проблема в тому, що всі вони також можуть належати до інших діагнозів». Офелія склала руки на грудях. Який тут план гри, Фел? Коли ти щось скажеш?

Поки я не побачу більше, поки не переконаюся. На кону занадто багато.

І не тільки для неї. З двома чорними мітками поспіль, цей сайт буде заблокований для будь-якої R&E групи. Вважається занадто високим ризиком. І не тільки Монтроуз, але й будь-якою авторитетною корпорацією в цьому бізнесі. Це також має значення. Ітан сам сказав їй це.

Рот Ітана розплющується, але він не тисне на її мовчання. Він лише киває на її схрещені руки. «Ви дряпаєте себе, лікарко».

Вона дивиться вниз і вдихає повітря. Її пальці, схожі на пазурі, вп’ялися в протилежний рукав біля ліктя, нігті рефлекторно занурюються всередину й рухаються туди-сюди. Вона одразу опускає руки. «Я…»

Але Ітан вже йде геть.

20

Офелія чекає, поки вона опиниться сама в бічному коридорі А і зникне з поля зору інших, перш ніж закотити лівий рукав. Суха, горбиста червона шкіра, схожа на луску, тягнеться нерівним візерунком вздовж тильної сторони передпліччя до внутрішньої сторони зап’ястя й вище внутрішнього згину ліктя.

Що це? Жар палає від ураженої шкіри; вона може відчувати його випромінювання від поверхні за кілька сантиметрів, ніби тримає руку перед вогнем.

Якась пізня інфекція від портової операції? Це та сама рука. Але сам порт оточений нормальною шкірою, зовсім не набряклою чи червоною. Можливо, алергічна реакція. Берч… його результати не показали якусь можливу алергію, чи не так?

Вона обережно торкається кінчиком пальця своєї руки і з жахом спостерігає, як підняті окремі вузлики… зсуваються під її шкірою. Вони вислизають від тиску її пальця, збираючись півколом навколо нього. Відчуття лоскоту, що супроводжує тиск, майже одразу змінюється сильним свербінням.

У відповідь її шкіра повзе мурашками вздовж хребта.

Коли вона знімає палець зі своєї руки, під ним виявляється клаптик чистої шкіри. Вузлики зберігають свій візерунок, і поки вона спостерігає, один повертається у відкритий простір, потім інший, і ще один. Доки вона не стане попередньою та не буде відрізнятися від решти її ураженої шкіри.

Вона плескає рукою по роту, борючись із позивом до блювоти.

Це не кропив’янка, не контактний дерматит і навіть не психогенний свербіж. Шкірні захворювання не змінюються у відповідь на подразники.

Жучки. Це жучки! — хрипить у її голові панікуючий голос. Ви на довбаній чужій планеті, і тут живуть інопланетні жуки.

Крім того, що тут немає ніяких жуків. Не може бути. Сканування це показало б. Тут немає нічого живого, крім них шістьох.

Справді, ми все ще розраховуємо на ці суперточні скани, чи не так?

Вона ігнорує голос у своїй голові.

Крім того, все інше герметично закрите. Їхні костюми, хаб. Ніщо не може проникнути всередину.

З того, про що ми знаємо. Це ключова фраза, якої їй не вистачає. Бо хіба сенс цих місій не в пошуку нового? Чи не тому Ітан про всяк випадок просить Кейт провести ще одну діагностику фільтрів?

Офелія хоче покликати Ітана, щоб розповісти йому, але зупиняється до того, як вириваються будь-які звуки. Що вона збирається сказати? Він володіє тією ж інформацією, що й вона. Якщо втягнути його до того, як вона отримає будь-які відповіді, це тільки погіршить ситуацію.

Вона поспішає за медичним сканером і аптечкою у своєму кабінеті. Берч, можливо, не дозволив би їй провести вичерпну перевірку, але вона може зробити таку на собі. Просто зберігай спокій. Є просте пояснення. Має бути. Думай про це.

Чому це мали бути чортові жучки?

Все ще цього може не бути. Кілька психологічних станів супроводжуються маренням тіла. Синдром Екбома. Синдром Котара. Або, до біса, навіть Моргеллона, хоча ніхто не мав такого діагнозу більшу частину століття, відколи він був загорнутий під парасольку Екбома.

Але якщо це щось психологічне, тоді вони повертаються до ERS, хоча це буде варіант ERS, якого вона ще не бачила.

І якщо це так, вона повинна розповісти Ітану. Про все. І до біса наслідки.

Вона так наполегливо думає, що спочатку не чує, як повітря проривається через вентиляційну систему.

«… не можу…»

Пауза.

«… звичайно, я хочу… це вдома. Додому».

Вона зупиняється. Шепіт, десь попереду. Озноб проходить по її шкірі, викликаючи черговий напад свербежу вздовж її руки, який вона змушена ігнорувати.

Справжні голоси?

Пташечко, не змушуй мене шукати тебе…

Її батько, спогад про нього чи цілком уявна обставина беруть сигнал, щоб заговорити. Він звучить голосніше, але якось менш твердо, ніж шепочуть інші. Його слова, як вода, що ковзає крізь її зімкнуті пальці, і зникає.

Тоді як цей голос, хоч його і важко почути, затягується, чіпляється за реальність. Шипляче