Богдан Сильвестрович Лепкий - Не вбивай

діло на нову небезпеку. Хто раз ступив на таку дорогу, цей не заверне з неї. Доносив цареві, побіжить з доносом до короля. Натура вовка до лісу тягне. Довго думали старшини.

Гетьман ніби заснув. Ніхто не догадувався його гадок, його важкої боротьби між розумом і серцем.

Серце пригадувало Мотрю, розум казав покінчити раз із Кочубеєм. Поки його, поти й небезпеки. Що значить донощик Кочубей супроти діла, на котре рішився гетьман!.. Хай гине!.. «Спасай його!» — благав голос, що нагадував Ковалівку, Бахмач, останню любов, як останній погідний день осінній.

Не міг рішитися, рішення віддав старшинам.

— Що мені робити з Іскрою і Кочубеєм? Порадьте, кажіть! Як скажете, так і буде.

Питання заскочило старшин. Зеленський:

— Маємо їх судити?

Горленко:

— Ніби так, тайним, товариським судом.

А Ломиковський:

— Треба виконати присуд.

— Конче? — спитав гетьман.

— Так.

— Чому?

— Бо не виконати не можна.

— Але можна зробити так, щоб і виконувати не було на кім.

— А як знов до москалів підуть? Чому ж не втікали, заки їх арештовано? Мали час. В Осипова протекції шукали. Берім таке. Ми переходимо до шведів, Кочубей та Іскра остаються на Україні і — тріумфують. Цар нагороджує їх, вони все до своїх рук прибирають. Подумати тільки, що станеться тоді з родинами й маєтками близьких тобі людей.

— Аз воєнного боку, — почав Горленко, — ще гірше. Залишиться таких двох визначних старшин, як Іскра й Кочубей. Кочубей знає всі ходи й переходи, всі наші секрети. Підіймуть народ проти тебе, счиниться нова домашня війна. Годі милувати їх.

— Не знаю, — відповів гетьман, — чи цар мені їх до помилування предложить. Мабуть, ні. Мав би милувати, помилував би сам. Цар тільки присуд виконати велить, тут для більшого постраху, щоб ніхто на гетьмана доносити не важивсь.

— Отож-то і є! — підхопив Ломиковський. — Кара на Іскру й Кочубея піднесе авторитет гетьмана в очах старшин і народу. Може, це і здержить не одного від подібного кроку. Будуть бояться. А пустиш чи дозволиш виховзнутися їм з-під меча Теміди, так скажуть: «Можна доносити на гетьмана. Не карає».

Гетьман бився з гадками. Пригадувався йому Пілат і вмивання рук. Не хотів того. Шукав якоїсь розв'язки.

— А коли б я здержав екзекуцію і від себе царя о помилування прохав, — як гадаєте, панове?

Ломиковський стояв на своїм:

— Того ніяк не годиться робити. Цар може наново розглядати діло, може й нас покликати на суд, а в першу чергу Апостола. Не знаю, чи видержить хто катування московські, а говорити на муках є тепер що.

— Це правда, є тепер що зізнавати, — притакували старшини.

— А винен же Кочубей чи ні? — спитав нараз гетьман.

— Перед царем — ні, перед Україною — так.

— Щоб придобритися цареві, зраджував наші тайни.

— Свого гетьмана продавав.

— Давнього товариша й добродія.

— Що дякуючи йому дійшов до маєтків і значіння.

— Треба раз покінчити це діло.

— Треба.

— Треба.

Всі притакували, один Орлик мовчав.

— А твоя гадка яка? — спитав його гетьман.

— Моя річ, ваша милосте, писати. Хай говорять старші. Гетьман глянув на свого писаря з-під ока.

— Молися, Пилипе, яко хощет Господь, да устроїт.

Орлик очі спустив.

Гетьман відпустив старшин і лишився сам. «Значиться, треба покарати. Важко». Нараз пригадав собі Чуйкевича. Не слід, щоб він був у таборі. Він же Кочубеїв зять. Казав покликати його.

— Ти не жінка, а козак. Не потрібую таїти перед тобою правди. З тестем твоїм погано діло стоїть. Цар хоче скарати його на горло. Присуду я ще не читав. Може, він і не такий-то жорстокий. Бог ласкав.

Чуйкевич мовчав. Дивився перед себе. Гетьман глянув на його і продовжав:

— Тесть твій завинив. Не переді мною, а перед справою.

Доносом своїм міг на цілий край стягнути велику біду, міг попсувати всі наші сподівання.

— Міг, — потвердив Чуйкевич.

— Жаль мені тебе. Хоч вчинок тестя на зятя ніякої тіні не кине, а все ж таки прикро, бо це тесть. Розумію і спочуваю тобі.

Гетьман подав Чуйкевичеві руку.

— Ще більше жаль мені твоєї дружини. Це ж донька, котра все ж таки батька свого любила. Не треба її самою в такому горі оставляти. Їдь у Батурин, розважай, потішай, кріпи. Скажи, що гетьман жалує Мотрю Василівну і спочуває її горю, але, бачить Бог, — для загального добра треба завдати ґвалт своїм почуттям особистим.

Чуйкевич поклонився.

— Їдь тоді зараз, таки нині. Возьмеш козаків, десятків два, батуринців. Дорога не близька, поспішай. Ломиковському скажу, щоб вирядив тебе. А помовчавши хвилину:

— В Батурині маю для тебе роботу. Слухай!

— Слухаю милості вашої.

— Батурин — резиденція наша. У війні всяко з резиденціями буває. Вони в першу чергу виставлені на небезпеку. Там усякого мого добра чимало. Дам тобі повновласть порядкувати ним. Що можкна добре в землю зарити або замурувати — зарий і замуруй, що ні — приладь, щоб скоро можна на палуби покласти. Опіці Божій поручаю тебе.

Гетьман пригорнув Чуйкевича до груді. Цей чув, як щось здавило його за горло, запекло в очах.

Насилу здержуючи сльози, вибіг з шатра.

Гетьман прозожав його очима.

«Так воно, так! Терплять невинні люди. Жаль такого доброго козака. Пильний і терпеливий. Не висувається вперед, не жадає для себе багато. Таким найгірше на світі. За те нагородив його Бог тим, чого другим відмовив, — Мотрею. Терпить за себе і за неї, бо любить її. Тяжко йому. А невже ж мені легко?»

Гетьман подзвонив на чуру.

— Подати мені коня!

— Хто поїде ще?

— Двох дежурних старшин і ти. Більше ніхто.

Гетьман об'їхав табор і повернув на полеву дорогу. Пустив свого сивого вперед. Оподалік їхали старшини і чура.

Хвилювала степова трава, пахли цвіти, сонце пекло.

Гетьман довго не вертав до табору.

В БАТУРИНІ

Чуйкевич їхав і думав про Мотрю. Знав, що вона вернула з прощі і з хутора переїхала в Батурик у батьків двір, на котрому декілька світлиць відведено для молодого подружжя. В другому дворі жила Любов Федорівна, відокремлено, як покутниця.

Біля неї була лиш одна людина з прислуги, варта не допускає нікого, можна собі уявити, що діється в душі тієї гордої жінки.

Чуйкевич не жалував тещі. Багато нагрішила. Тестя жаль було, слабий, дав намовити себе до злого.

«Що робить Мотря?»

Не так-то давно розлучився з нею, а здається — роки, не зазнав її ласки, а тужить, як за коханкою, не жалувала його, а він віддав би тепер половину свого життя, щоб облегшити її горе.

«Що робить Мотря?» І на тую згадку принаглював коня.