Фріда МакФадден - Служниця, Фріда МакФадден

з Ендрю ретельно уникаємо одне одного, а це важкенько, коли

живеш під одним дахом. Якщо стикаємося, то обоє ховаємо погляди.

Сподіваюся, якось воно та й буде, бо втрачати роботу мені не хочеться.

Паскудно вже те, що в мене — жодних шансів завести стосунки з

першим хлопцем, до якого я прикипіла за останні десять років.

Сьогодні я квапливо готую вечерю, щоб накрити на стіл до того, як

повернеться додому Ендрю. Але коли я заношу до їдальні келихи з

водою, то просто-таки врізаюся в Ніниного чоловіка. У прямому сенсі

цього слова врізаюся. Один з келихів вислизає в мене з рук, падає і

розбивається.

— Дідько! — вигукую я.

Квапливо кидаю погляд на Ендрю. На ньому темно-синій костюм, темна краватка, і він здається просто-таки нестерпно вродливим.

Сьогодні чоловік цілий день був на роботі, на підборідді в нього —

натяк на щетину, яка робить його лишень сексуальнішим. Очі наші на

мить зустрічаються, і я мимоволі відчуваю, як мене до нього тягне.

Зіниці Ендрю розширюються — я впевнена, він відчуває те саме.

— Я допоможу вам прибрати, — каже Ендрю.

— Ви не мусите.

Але він наполягає. Я змітаю великі скалки, він тримає совок і

викидає скло в кошик для сміття на кухні. Ніна ніколи не стала б мені

допомагати, проте Ендрю в цьому геть на неї не схожий. Коли він

забирає в мене віник, наші пальці на мить торкаються. І погляди

зустрічаються, та цього разу ми не спроможні ігнорувати іскру, яка

спалахнула між нами. Мені просто-таки фізично боляче, що я не можу

бути із цим чоловіком.

— Міллі… — видихає хрипким пошептом він.

Горло в мене пересохло. Він стоїть лишень за фут до мене. Якби я

подалася вперед, він мене поцілував би. Я достоту знаю, що поцілував

би.

— Ой, ні! Що тут сталося?

Зачувши Нінин голос, ми з Ендрю відстрибуємо одне від одного, наче опікшись. Я стискаю віник так міцно, що в мене аж кісточки

пальців білішають.

— Я впустила келих, — белькочу я. — Ну, й оце… словом, прибирала.

Ніна дивиться на підлогу, де у світлі лампи виблискують маленькі

скляні скалки.

— Оце так, Міллі, — зітхає вона. — Будь ласка, обережніше

наступного разу.

Я працюю тут уже кілька місяців і жодного разу нічого не впустила й

не розбила. Ну, хіба за винятком тієї ночі, як вона заскочила нас із

Ендрю, коли ми дивилися «Сімейну ворожнечу». Але вона про той

випадок не знає.

— Так, звісно. Перепрошую. Я зараз принесу пилосос.

Ендрю проводить мене поглядом, коли йду до комірки з

господарським причандаллям (яка трохи більша за мою спальню

нагорі), відношу туди віник і приношу натомість пилосос. На обличчі в

нього зболений вираз. Хай там що він хотів сказати мені хвилину тому, йому досі кортить це промовити. Але він не може цього зробити —

адже Ніна поряд.

Чи може?

— Поговорімо згодом, — видихає він мені на вухо й слідом за Ніною

йде до вітальні, де вони чекають, поки я приберу. — Гаразд?

Киваю. Я не знаю, про що він хоче зі мною говорити, але, як на мене, це добрий знак. Ми ж домовилися були більше ніколи не згадувати

того, що сталося вночі в готелі «Плаза». Якщо він хоче переглянути це

рішення…

Але наперед сподіватися не варто.

За десять хвилин я все прибираю і кличу Ендрю з Ніною, які чекали

у вітальні. Вони обоє сидять на канапі, тільки в різних її кутах. Обоє

втупилися в телефони, навіть не намагаючись поговорити одне з

одним. Я вже помітила, що всі вечері в них тепер минають так само.

Слідом за мною вони повертаються до їдальні. Ніна сідає за стіл

навпроти Ендрю. Вона дивиться на тарілку зі свинячим товчеником під

яблучним соусом і броколіні. Усміхається мені, і саме тоді я помічаю, що її яскраво-червона помада трохи розмазалася. Через це вона

скидається на того лиховісного клоуна із жахачок.

— На вигляд просто дивовижно, Міллі.

— Дякую.

— А пахне як чудово, еге ж, Енді? — питає вона.

— Мммм. — Чоловік береться за виделку. — Дуже приємно, так.

— Я впевнена, — веде далі Ніна, — що у в’язниці ви такого не

куштували, еге ж, Міллі?

Драстуйте-приїхали.

Ніна лагідно осміхається мені цими своїми лиховісними червоними

губиськами. Ендрю, який сидить навпроти неї, вражено витріщився на

мене. Цілком очевидно, що він не знав.

— Гм… — видушую я.

— Чим вас там годували? — з притиском питає