Марк Лівін - Простими словами. Як розібратися у своїх емоціях, Марк Лівін

сюжетом, автор (Алан Мілн), щоб його синові не було самотньо, вигадав для нього персонажа — ведмедика з тирсою в голові на ім’я Вінні-­Пух. Далі з ним та його друзями стається чимало пригод у Зачарованому лісі. І що тоншою стає книжка, то менше хочеться, щоб вони завершувалися.

Урешті в останньому розділі вони вдвох ідуть у їхнє сек­ретне місце, говорять про королів і королев, Крістофер Робін посвячує Пуха в Лицарі. Він хвилюється, що більше ніколи не зможе робити звичні речі, як-от гратися з улюбленим ведмедиком, вигадувати пригоди, байдикувати. Тому що він дорослішає. Наостанок між ними відбувається діалог:

– Пуше, — серйозно сказав він, — якщо я… якщо я буду… не зовсім такий…

Він на хвилю замовк і спробував пояснити свою думку інакше:

– Пуше, ну… хоч би що там сталося, ти ж мене завжди зрозумієш? Правда?

– Що зрозумію?

– Та нічого.

Крістофер Робін засміявся і скочив на ноги:

– Ходімо!

– Куди? — спитав Вінні-­Пух.

– Куди завгодно, — сказав Крістофер Робін.

І вони пішли. Та хоч куди б вони прийшли і хоча б що їх спіткало по дорозі — там, у Зачарованому Місці, на вершині найвищого пагорба в Лісі, маленький хлопчик завжди-­завжди гратиметься зі своїм плюшевим ведмедиком55.

Герої проходять ритуал прощання. Вони починали історію вдвох, і лише вдвох вони її завершують. Мабуть, найкраще враження від цього прощання — відчуття полегшення й легкого суму водночас. Коли розумієш, що відбулося щось важливе — завершилася чи не головна історія твого дитинства, але немає важкості на серці. Адже герої все сказали і зробили як слід.

Така здатність — переживати прощання — важлива не лише в хороших книжках чи кіно, а й у житті. Культура прощання — це окремий всесвіт. Згадайте будь-яке хороше святкування, на якому вам довелося побувати. Прощання — той момент, коли встаєш з-за столу, за все дякуєш, і треба вже рушати, але так не хочеться. Тож у хід ідуть старі байки, можливо, ностальгічні спогади, старі фотографії.

Хоч би як сумно це звучало, із часом доводиться дедалі частіше вставати з-за столу й дедалі рідше — уперше за нього сідати. Певно, було б добре навчитися робити це притямно.

Повільно, дякуючи за смачні страви, іти в коридор, взуватися, натягати на плечі дощовика, брати парасольку, міцно обіймати господарів. Спинятися у дверях і ще про щось говорити. Знову обійматися, ще раз дякувати — і вже тоді повільно прямувати до своїх помешкань, смакуючи дорогою мить. Як смакують щойно заварену каву, ще гарячий хліб чи свіжі еклери.

У процесі прощання, можливо, доведеться зустрітися з багатьма непростими переживаннями. Наприклад, відчути біль від вразливості. Згадайте себе, коли відвідуєте батьків. Ось ви на пероні — потрібно заходити в потяг, провідниця кричить: «Проводжаючі, покиньте, будь ласка, вагон!». Що відбувається з вами? Як ви сідаєте в поїзд, який повертає з дитинства в доросле життя? Чи можете витримати зустріч із батьківськими слізьми? Чи дозволяєте собі відкрито по­плакати й показати, наскільки це для вас важливо?

Або ще — як ви завершуєте свої стосунки? З друзями, колегами, уже колишніми коханими? Чи можете сісти поруч із ними та щиро подякувати за все, що між вами було? А найголовніше — чи можете пережити відчуття вдячності за до­свід, який отримали? Чи можете врешті закрити гештальт, зізнавшись, що на певному етапі любили їх більше за життя?

Це буває до біса лячно. Ніби стрибок з висоти, коли точно не знаєш, відкриється парашут чи ні. Імовірно, ніхто не хотів би зустрічатися з невдячністю та невзаємністю. Але в житті так часом буває. У будь-якому разі завжди є запас­ка, на яку можна покластися, у словах: «Зі свого боку я все зробив правильно».

Нам сумно писати ці слова, але наша книжка також завершується. Можливо, фінал не буде таким правильним, як ваші улюблені історії. Але, врешті, кожен наш розділ — це швидше приємна коротка розмова під час обіду, аніж величезне застілля рідних людей, які пройшли поруч чимало веселих і сумних ситуацій.

Хай там як, ми хотіли би попрощатися з вами правильно й востаннє звернутися до психологічних пояснень, як саме це могло б відбуватися. Ми спиратимемося на гештальт-­підхід, а саме — поняття «цикл контакту» з праці Джеймса Кепнера «Тілесний процес. Робота з тілом у психотерапії»56.

Отже, ми постійно контактуємо з іншими людьми чи явищами, часом ці контакти не усвідомлені, потреби в них не сформульовані, тож отримання досвіду від цієї взаємодії майже неможливе. Якщо уявити процес у вигляді кривої, то вона буде організована так: на початку хвилі контакту буде відчуття, трохи вище — формування