Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

Мері, зачувши його слова, коротко зойкнула, але змовчала, маман же взагалі, видавалося, напівдихала й стояла, ледь не мліючи, й куценького слівця не зривалося з її ще пять хвилин тому таких красномовних вуст. А Ярослав наче й забув відразу про її присутність, обернувся до Лізи.

— Я хотів би з вами поснідати, Лізо. Але не поряд моїх любих родичів, котрим так кортить запхнути мене до божевільні. Одягайтеся, ми з вами поснідаємо біля річки.

Ліза кинула погляд на маман.

— Я не…

— Пані ж баронеса не буде заперечувати, чи не так? — Ярослав зрозумів її погляд і озирнувся на маман.

Лице маман нервово здригнулося.

— Що ви, звісно ж, я не буду заперечувати. — То були її перші слова за присутності Ярослава, й у тих словах дуже добре було чутно страх.

6.

Той день, коли вони з Ярославом Кажановським уперше снідали лише вдвох, полишився в серці Лізи на все її життя подальше. Він привів її до річки, під стару, трішки похилену вербу, де було так затишно і тихо. Вона опустилася на м’яку траву, скинула капелюшка й спостерігала, мов зачаклована, за його вправними, неквапливими рухами, як дістає він із кошика пляшечку вина, кавалок домашнього жовтуватого сиру, свіжу білу, пухку хлібину, шматочки смаженої птиці, й думалося їй про те, як мало він був зараз схожим на того похмурого, неохайного чоловіка, що зустрівся їй у перший день приїзду в маєток. Зараз поряд неї на траві сиділа вже геть інша людина, й Ліза відчувала, як руки її тремтяться від глибокого хвилювання.

Наступні дві години промайнули для Лізи під тою старою вербою, наче казка, й тільки дерево бачило, як Ярослав гойдав Лізу в обіймах. Він годував її з власних рук, жартував і весь час усміхався. А вона… вона дивилася на нього туманливими від щастя очима й відчувала, як із кожною хвилиною закохується все сильніше та глибше. Він цілував її п’янкими від вина вустами, і їй видавалося, що вона ніколи ще не була цілованою. Він усміхався до неї, й разом з ним всміхався до неї увесь білий світ, і навіть сонце з неба.

А потім він посадовив її на свого коня й помчав до гаю, заціловуючи напівпритомну від щастя, й смак того його цілунку змішувався на її вустах зі смаком зустрічного вітру та запахом польових квітів. Чи була ж вона коли в житті щаслива такою мірою, якою була переповнена щастям у той незабутній день? Ліза такого геть не пам’ятала.

Вони прогулювалися порослою червоними, мов та кров, маками галявиною, коли десь здалеку долунав дзвін певне що великого дзвона.

Ліза зупинилася.

— Тут поряд є церква?

Ярослав хитнув головою кудись убік.

— Монастир.

— А можна до нього піти?

Ярослав усміхнувся.

— Можна, а чому ж ні? Хочеш помолитися?

— Й подякувати. За тебе.

Ярослав знову всміхнувся.

— А я в дитинстві той монастир ледь не ненавидів. Моя мама була занадто набожливою людиною, наслухалася тих казок про діда-чаклуна нашого Данила Кажана, повірила в те, що в нашому роду чаклуни будуть народжуватися через покоління, — й втовкмачила собі, що тим чаклуном народиться саме її син. — Ярослав покривив вродливе своє, щасливе лице. — Бачила б ти мене в дитинстві! Мама майже щодня возила мене до монастиря, іноді зоставляла там на декілька діб, а то й тижнів, і все на послух до похмурого, лютішого за смерть ченця Софронія. Той сивобородий дід був до мене таким недобрим, так лупцював мене хрестом важким срібним, що коли й був присутнім у мені від народження дух діда Данила, то він вибив його з тріском. А вдома моя кімната обкурювалася ладаном, зі стін на мене дивилися суворі лики святих. До того ж я мав майже увесь день тихцем сидіти в куточку й бубоніти молитов, як той чернець Софроній. А які можуть бути молитви, коли тобі мало років та кортить побавитися надворі з дітьми челяді. Років у вісім я звершив перший непослух: ладан й ікони подарував побожливій покоївці й утік жити звичайним дитячим життям. З мамою тоді, пам’ятається, трапився серцевий напад. Вона лежала на своєму широкому ліжку, стогнала й гірко плакалася з того, що народила сина-чаклуна, котрий утікає від святині, не вимолила вона в Господа мене, й я ледь чутно бурмотів, що винуватий геть і більш не буду втікати. Та вже за два дні, божеволіючи від молитов і ладану, знову мчав до річки, на волю. З часом мама заспокоїлися, бо ніяких проявів чаклуна в мені не спостерегла.

В монастирі, огородженому білими стінами, було багатолюдно, й перед високим собором виднілася купка ченців — там правили молебен. Ліза постояла, послухала, але, коли до Ярослава підійшов гарний дорідний чернець у літах, її несподівано потягнуло всередину. Там, у темнуватій тиші, де живими вогниками тріпотілися лампади перед образами, їй стало так хороше, що вона заплющила очі й застигла так, не рухаючись, і лише здригнулася, зачувши поряд тихий, мов шелест вітру, голос:

— Проси захисту в Богородиці. — Голос був надтріснутим, старечим, а на плече лягла їй легка, суха рука.

Вона повільно обернулася.

У слабкому сонячному світлі, що пробивалося до темнуватого приміщення собору крізь вузькі високі вікна, побачила вона перед собою худу, згорблену постать у чорному одязі ченця й уважні, сірі очі, що дивилися на неї з-під густих насуплених брів на виснаженому, аскетичному лиці.

Ліза підвелася з колін.

Чернець погладив її руку.

— Молися, й молитва врятує тебе в страшну хвилину, — прошепотів він ледь чутно, похитавши головою. — А хвилина та є надзвичайно близькою, зло стоїть за твоєю спиною.

По спині Лізи мов холодом пройшлося.

— Вибачте, але я не розумію… Хто ви?

— Грішний Софроній я, — знову тихо, ледь чутно прошелестів чернець, і Лізі видалося, що він тяжко, скрушно зітхнув. — Багато вже літ та весен топчу я святу земельку, й усе Господь впокоїтися не дає. Багато злого діяв я в житті своїм, норов мав лютий, через що й страждав багато. Але все в руках Господніх, дав віку — живи. То я молюся й живу. Й ти, панночко, теж молися. Молися та візьми ще ось це.

Сухі, теплі пальці стиснули долоню Лізи й щось уклали — холодне та гладке. Поглянувши вниз, Ліза побачила на своїй долоні великий срібний хрест, на зразок